26 серпня 2016 року в нашій бібліотеці звучали вірші із збіркм "Зів’яле листя" Івана Франка та їх переклад на англійську мову у виконанні активних учасників клубу "Юний поліглот". Тут Ви можете познайомитись з віршами, які прозвучали на засіданні клубу та побачити наших талановитих виконавців цих віршів.
Не боюсь я ні бога, ні біса,
Маю серця гіпотеку чисту;
Не боюся я й вовка із ліса,
Хоч не маю стрілецького хисту.
Не боюсь я царів-держилюдів,
Хоч у них є солдати й гармати;
Не боюсь я людських пересудів,
Що потраплять і душу порвати.
Навіть гнів твій, дівчино-зірничко,
Не лякав мене ні крихітки:
Neither God, nor the demon I fear,
Of my heart a clean mortgage I have.
Nor of wolves will I be afraid here,
Even though poor hunter I am.
Neither despots, nor tsars do I fear,
Though good arms and trained soldiers they have,
Nor of gossips, improper, unclear
That one’s heart can so easily break.
Then your anger, my morning star, sweetheart,
Didn’t frighten me, not a piecemeal,
I love this rosy, beautiful face much
And your eyes, so bespangled, a great deal.
(Вірш із перекладом читала Анастасія Жукова).
Я люблю те рум'янеє личко
І розіскрені очі-красітки.
Лиш коли на те личко чудове
Ляже хмарою жалісна туга,
І болюще дрижання нервове
Ті усточка зціплить, як шаруга,
І докір десь у горлі пропаде,
І в знесиллі опустяться руки,
І благає підмоги, поради
Прошибаючий погляд розпуки,
Отоді моє серце стискає ,
Мов кліщами, холодна тривога:
Біль німий мене більше лякає,
Ніж всі громи й злих сил перемога
Yet when this face, both dear and wondrous,
Is by lamenting wretched cloud–covered,
And the quivering, painful and nervous,
Sweetest lips, like by storm, will be cowered,
And reproach is, then, lost in the windpipe,
And „give up” one would say more than ever,
And the begging of help, never more ripe,
On the part of the piercing despair,
Only then is my heart in the clutches
Of the coldest anxiety’s nippers:
Speechless ache thus by far more me frightens
Than all thunders and triumph of evils.
(Вірш із перекладом читала Марія Гудз).
Епілог
Розвійтеся з вітром, листочки
зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені
жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів’ялих листочках хто
може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає який я чуття скарб
багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі
молодої
Розтративши марно, без
тями,
Жебрак одинокий, назустріч
недолі
Піду я сумними стежками.
Epilogue
Be gone with the whirlwind, my kind
leaflets faded,
Be gone now, like that quiet sighing!
Like wounds far from healing, regrets
unabated,
The love that in my heart is dying.
In those leaflets faded who can now
work out
The whole green grove’s all-out beauty,
Who’ll say now what treasure of
passion devout
In those meager poems I’m putting?
The best of the treasures of young soul,
pure,
Thus having been mindlessly
squandering,
The beggar most lonely, to face my fate
poor,
The sorrowful roads I’ll be wandering.
Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспіваний спів, геройське поривання,
Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, –
Отак, красавице, і я тебе люблю
As love forever lost, failure of things desired,
The song unsung, the hero’s feat inspired,
As all supreme with which my soul I feed,
As that warm–keeping and devouring fire,
As death that kills and makes all pangs expire, –
Thus much, my beauty, I love you, indeed.
(Вірші з перекладом читала Віолета Коваленко).
Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.
Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.
Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію.
Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї перелляв я
I do not love you, no, I don’t,
My lily–flower failing,
Not of your fine eyes am I fond,
Nor of the pale face ailing.
Not voice of yours that, like a ring,
My soul keeps distressing,
Nor walk of yours whose every swing
My heart can’t help addressing.
Not lips of yours from which no more
The dear words I’ll hear,
Nor aspect in which all your soul
Reflection finds most clear.
It’s not your stature, modest clothes
That are her now envolving,
Nor the harmonious look of yours
As if a song of sorrow.
I do not love you, no, I don’t,
It is my dream I’m fond of,
That in my heart, so deep,
I want
To cherish since my boyhood.
Al that I have from life as gift
I made the beauty lasting,
And all the beauty, feelings’ heat
I turned into her casting.
(Вірш із перекладам читала Анастасія Жукова).
