Lost on Dress Parade
When in the evening Mr. Towers Chandler appeared in the streets of New York people took him for a rich young man. He was handsome, well dressed and sure of himself. In a word, he looked like a typical clubman going out to have a good time. No one knew that he was not rich. He was in fact quite poor One night he went out, dressed in his evening clothes and started for the restaurant where he dined one evening out of seventy
Chandler was twenty-two years old. He worked in the office of an architect and got eighteen dollars a week. At the end of each week he put aside one dollar out of his salary. At the end of each ten weeks he ironed his evening suit and went out to have a good time. He usually dined at a fashionable restaurant where there was wine and music. It took him ten weeks to accumulate his capital of ten dollars and it took him only a few hours to spend it, playing the role of a rich idler.
He was just going to turn around the corner when a young girl in front of him slipped on the snow and fell down.
Chandler ran up and helped her to her feet.
“Thank you,” said the girl. “I think I have twisted my ankle.”
“Does it hurt very much?” asked Chandler.
“Yes, it does,” she answered, “but I think I shall be able to walk in a few minutes.
“Can I do anything for you?” said Chandler. “I will call a cab, or…”
“Thank you,” said the girl again, “but I don’t want to trouble you any longer …
Chandler looked at the girl. She was very young. Her face was both beautiful and kind. She was dressed in a cheap black dress that looked like a uniform that sales girls wear. A cheap black hat was on her shining dark brown hair. She looked like a working girl of the best type.
A sudden idea came into the young architect’s head. He decided to ask this girl to dine with him. He was sure she was a nice girl. Her speech and manners showed it. And in spite of her simple clothes he felt he would be happy to sit at table with her. He thought: This poor girl has never been to a fashionable restaurant, it is clear. She will remember the pleasure for a long time.
“I think,” he said to her, “that your foot must rest for some time. Now, I am going to tell you something. I am on my way to dine. Come with me. We’ll have a nice dinner and a pleasant talk together. And when our dinner is over your foot will be better, I am sure.”
The girl looked up into Chandler’s clear, blue eyes. Then she smiled. “We don’t know each other. I’m afraid it is not right,” she said.
“Why not?” asked the young man. “I’ll introduce myself. My name is Towers Chandler. I will try to make our dinner as pleasant as possible. And after dinner I will say good-bye to you, or will take you to your door as you wish.”
“But how can I go to the restaurant in this old dress and hat?” said the girl, looking at Chandler’s evening suit.
“Never mind that,” said Chandler. “I’m sure you will look better in them than any one we shall see there in the richest evening dress.”
“I think I will go with you, Mr. Chandler,” said the girl, “because my ankle still hurts me. You may call me … Miss Marian.”
“All right, Miss Marian,” said the young architect, ‘you will not have to walk far. There is a very good restaurant a little way from here. You will have to hold my arm and walk slowly. It will take only a few minutes to get there.”
The two young people came to the restaurant and sat down at a table. Chandler ordered a good dinner. He felt quite happy.
The restaurant was full of richly-dressed people. There was a good orchestra playing beautiful music. The food was excellent. His companion, even in her cheap hat and dress, looked more beautiful than some ladies in evening dresses.
And then … some kind of madness came upon. Towers Chandler. He began to play the role of a rich idler before the girl. He spoke of clubs and teas, of playing golf and riding horses and tours in Europe. He could see that the girl was listening to him with attention, so he told her more and more lies. The longer he talked the more lies he told her about his life.
At last she said: “Do you like living such an idle life? Have you no work to do? Have you no other interests?”
“My dear Miss Marian,” he exclaimed, “work! I am too busy to work. It takes so much time to dress every day for dinner, to make a dozen visits in an afternoon … I have no time for work.”
The dinner was over. The two young people walked out to the corner where they had met. Miss Marian walked very well now, her ankle was much better.
“Thank you for a nice time,” she said to Chandler. “I must run home now. I liked the dinner very much, Mr. Chandler.”
He shook hands with her, smiling, and said that he also had to hurry. He was going to his club to play bridge.
In his cheap cold room Chandler put away his evening suit to rest for sixty nine days.
“That was a fine girl,” he said to himself. “I should like to meet her again. I have made a mistake in playing the role of a rich idler before a poor working girl. Why did I lie to her? All because of my evening suit, I think … I’m sorry it’s all over!”
After she had left Chandler the girl came to a rich and handsome house facing on a beautiful avenue. She entered a room where a young lady was looking out of the window.
“Oh, Marian!” she exclaimed when the other entered. “When will you stop frightening us? Two hours ago you ran out in this old dress and Helen’s hat. Mother is so worried. She sent the chauffeur in the automobile to look for you. You are a bad, bad girl, Marian!”
Then she pressed a button. A servant came in and she said: “Helen, tell Mother that Miss Marian has returned.
“Don’t be angry with me, Sister,” said Marian. “I only ran down to my dressmaker to tell her to use blue buttons instead of white for my new dress. My old dress and Helen’s hat were just what I needed.” Every one thought I was a sales-girl, I am sure.”
“Dinner is over, dear, you were away so long,” said Marian’s sister.
“I know,” said Marian. “I slipped in the street and twisted my ankle. So I walked to a restaurant with great difficulty and sat there until my ankle was better. That’s why I was so long.”
The two girls sat down at the window, looking out. Then Marian said: “We will have to marry one day, both of us. We have too much money, so we shall not be left in peace, I am sure. Shall I tell you the kind of man I can love?”
“The man I can love must have clear blue eyes, he must be handsome and good and he mustn’t try to flirt. But I shall love a man like that only if he is not lazy, if he has some work to do in the world. No matter how poor he is I shall love him. But, Sister, dear, what kind of young men do we meet every day? They live an idle life between visits to their friends and visits to their clubs. No, I can’t love a man like that, even if his eyes are blue and he is handsome; even if he is kind to poor girls whom he meets in the street.”
Загублені в одіжному параді
Коли в такий вечір містер Таурс Чендлер проходився вулицями Нью Йорка, всі перехожі бачили в ньому багату і успішну молоду людину. Був він красивим, гарно одятненим та задоволеним собою, наче типовий член елітного клубу, що вийшов у місто з метою гарно провести час. Ніхто не знав, що він не був багатим. Фактично він був досить таки бідним. Одного вечора він виходив з дому, одягнений у шикарний вечірпій костюм і йшов у ресторан на вечерю. Такий вечір траплявся один раз у 70 днів.
Чендлеру йшов двадцять перший рік. Він працював в архітектурному офісі і заробляв 18 доларів на тиждень. В кінці кожного тижня він відкладав один долар із зарплати. В кінці кожних десяти тижнів, він прасував свій вічірній костюм і йшов, щоб гарно провести час. Зазавичай він вечеряв у фешенебельному ресторані, де можна було замовити вино і грала гарна музика. Впродовж десяти тижнів вин накопичував свій капітал в десять доларів, а за декілька годин він витрачав їх, граючи роль багатого безтурботного нероби.
Він саме йшов у ресторан, коли прямо перед ним молода дівчина, послизнувшись на снігу, впала.
Чендлер підбіг до неї, щоб допомогти їі підвестися на наги.
"Дякую, - сказала дівчина. - Думаю, що я підвернула щиколодку".
"Вам дуже боляче? -
"Так, - відповіла вона, - але я гадаю, що через декілька хвилин все минеться".
"Чим я можу Вам допомогти? - спитав Чендлер, - Я спіймаю карету, чи..."
"Дякую, - сказала знов дівчина, - але я не хочу більше завдавати Вам клопоту..."
Чендлер глянув на дівчину. Була вона досить юна. Її обличчя було водночас гарне і добре. Вона була одягнута в дешеву чорну сукню, що виглядала, як уніформа продавщиці. Чорний дешевий капелюшок прикривав її блискуче темне волосся. Виглядала вона, як скромна трудівниця.
Раптом в голову молодого архітектора прийшла неочікувана ідея. Він вирішив запросити дівчину з ним повечеряти. Йому імпонувала її шляхетність. Про це говорили її мова та манери. І, незважаючи на її дешевий одяг, він відчував, що йому було б приємно сидіти разом з нею за одном столиком. Ця юна дівчина, очевидно, ще ніколи не була у фешенебельному ресторані. Вона запам’ятає це задоволення на все своє життя.
"Я думаю, - звернувся він до неї, - що Вашій нозі треба трохи відпочити. Зараз я хочу Вам дещо сказати. Я саме йду в ресторан вечеряти. Ходім зі мною. Ми разом матимемо можливість гарно повечеряти і насолодитися приємною розмовою. А за той час нога Ваша перестане боліти".
Дівчина заглянула в Чендлерові ясно голубі очі. Потім, усміжнувшись, мовила: "Ми зовсім не знайомі. Боюсь, що це не правильно".
"Чому б ні? - спитав молодий чоловік, - Мене звати Тауерс Чендлер. І я робитиму все, щоб вечеря була приємною. Після вечері ми попрощаємося, чи, якщо Ви захочете, я проведу Вас до дверей Вашого дому.
"Але, хіба можу я піти в ресторан у цьому одязі?" - спитала дівчина, дивлячись на Чендлерів костюм.
"Не звертайте на це увагу, - сказав Чендлер. - Я певен, що навіть в цьому одязі Ви виглядатимете краще, ніж всі кого ми там побачимо у їхньому найбагатшому та найвишуканішому вечірньому вбранні".
"Думаю, що я таки піду з Вами, містере Чендларе, - відповіла дівчина, - бо моя щиколодка ще трохи мене болить. Можете називати мене ... міс Міріам".
"Ось і добре, - сказав молодий архітектор, - Вам не треба буде далеко йти. Тут неподалік є гарний ресторан. Обіпріться на мою руку і ми повільно підемо. Через кілька хвилин ми будемо на місці".
Двоє молодих людей зайшли в ресторан і сіли за столик. Чендлер замовив гарну вечерю. Він був досить щасливим.
Ресторан був переповнений багато одягненими людьми. Звучала чудова музика. Їжа була відмінною. Його компаньйонка, навіть у дешевому капелюшку і старій сукні, виглядала краще, ніж більність леді у своїх дорогих вечірніх сукнях.
І тоді... якесь божевілля найшло на Чендлера. Він почав грати роль багатого нероби перед дівчиною. Говорив він про клуби, прийоми, про гру в гольф, їзду на коні і тури по Європі. Він бачив, що дівчина слухає його уважно, тому продовжував брехати. Чим більше він говорив, тим більше брехав про своє життя.
Потім вона сказала: "І Вам подобається таке безтурботне життя? Невже Ви ніде не працюєте? Невже у Вас немає ніяких інших інтересів?"
"Дорога міс Міріам, - вигукнув він, - працювати? я занадто зайнятий, щоб ще щось робити. Занадто багато часу займає те, щоб кожного дня зібратись на вечерю, відвідати друзів... У мене просто нема часу на роботу".
Вечеря закінчилась. Двоє молодих людей підійшли до того місця, де вони сьогодні зустрілись. Міріам йшла вже впевнено, щиколодка вже майже не боліла.
Дякую за гарно проведений час, - сказала вона Чендлеру. - Зараз мені треба бігти додому. Вечеря мені дуже сподобалась, містере Чендлере".
Він потис їй руку і, усміхаючись сказав, що також спішить, Він йде у свій клуб грати в брідж.
У своїй дешевій та холодній кімнаті, Чендлер зняв свій вечірній костюм і повісив, Наступний раз він одягне його через 69 днів.
"Така гарна дівчина, - сказав він сам до себе. - Як би я хотів ще хоч раз її зустріти. Я зробив велику помилку граючи роль багатого нероби перед цією роботящою дівчиною. Навіщо я їй брехав? Гадаю це все через мій вечірній костюм. Як мені шкода, що все так вийшло".
Залишивши Чендлера, дівчина підійшла до багатого чудового будинку, що знаходився на гарній авеню. Вона зайшла в кімнату, у якій молода дівчина дивилася у вікно.
"О, Міріам!" - вигукнкла вона, - Коли ти перестанеш нас лякати?! Дві години тому ти кудись побігла у цій старій сукні та капелюшку Хелен. Мама так хвилюється. Вона відправила шофера з машиною за тобою. Ти таке паскудне дівчисько, Міріам!"
Потім вона натиснула на кнопку. Зайшла служниця і вона сказала: "Хелен, скажи мамі, що міс Міріам вже повернулась".
"Не сердись не мене, сестричко, - сказала Міріам. - Я всього лиш бігала до воєї кравчині, щоб сказзати їй, щоб вона пришила не білі а голубі гудзики до моєї сукні. А для цього мені потрібні були лише ця стара сукня і цей капелюшок Хелен. Кожен з ким я зустрічалась на вулиці думав, що я проста продавщиця.
"Ми вже повечеряли, бо тебе дуже довго не було", - сказала сестра Міріам.
"Я знаю, - відповіла Міріам. - Я впала на вулиці і вивихнула щиколодку. Потім я ледь-лндь дійшла до ресторану і сиділа там поки мені не стало краще. Саме тому я так довго затрималась.".
Дві дівчини сиділи біля вікна, виглядаючи на вулицю. Трохи згодом Міріам сказала: "Колись ми з тобою обидві одружимось. Ми досить багаті, то й залицяльників нам не бракуватиме. Хочеш знати, якого чоловіка я зможу полюбити?"
"Продовжуй, - сказала її сестра, усміхаючись.
"Чоловік, у якого я зможу закохатись повинен мати голубі очі, він повинен бути гарним і добрим, не повинен фліртувати. Але я зокохаюсь у такого чоловіка тільки, якщо він не буде ледарем, якщо він буде мати бодай якусь роботу. Не має значення, яким би бідним він був, я любитиму його. Але скстричко, що це за молоді чоловіки, яких ми зустрічаємо кожен день?! Вони всі є неробами, що цікавлятся лише зустрічами з друзями та клубами. Ні, я ніколи не зможу полюбити такого чоловіка, навіть, якщо очі в нього голубі, він гарний: навіть, якщо він привітний до бідної дівчини, яку зустрів на вулиці.
Lost on Dress Parade
When in the evening Mr. Towers Chandler appeared in the streets of New York people took him for a rich young man. He was handsome, well dressed and sure of himself. In a word, he looked like a typical clubman going out to have a good time. No one knew that he was not rich. He was in fact quite poor One night he went out, dressed in his evening clothes and started for the restaurant where he dined one evening out of seventy
Chandler was twenty-two years old. He worked in the office of an architect and got eighteen dollars a week. At the end of each week he put aside one dollar out of his salary. At the end of each ten weeks he ironed his evening suit and went out to have a good time. He usually dined at a fashionable restaurant where there was wine and music. It took him ten weeks to accumulate his capital of ten dollars and it took him only a few hours to spend it, playing the role of a rich idler.
He was just going to turn around the corner when a young girl in front of him slipped on the snow and fell down.
Chandler ran up and helped her to her feet.
“Thank you,” said the girl. “I think I have twisted my ankle.”
“Does it hurt very much?” asked Chandler.
“Yes, it does,” she answered, “but I think I shall be able to walk in a few minutes.
“Can I do anything for you?” said Chandler. “I will call a cab, or…”
“Thank you,” said the girl again, “but I don’t want to trouble you any longer …
Chandler looked at the girl. She was very young. Her face was both beautiful and kind. She was dressed in a cheap black dress that looked like a uniform that sales girls wear. A cheap black hat was on her shining dark brown hair. She looked like a working girl of the best type.
A sudden idea came into the young architect’s head. He decided to ask this girl to dine with him. He was sure she was a nice girl. Her speech and manners showed it. And in spite of her simple clothes he felt he would be happy to sit at table with her. He thought: This poor girl has never been to a fashionable restaurant, it is clear. She will remember the pleasure for a long time.
“I think,” he said to her, “that your foot must rest for some time. Now, I am going to tell you something. I am on my way to dine. Come with me. We’ll have a nice dinner and a pleasant talk together. And when our dinner is over your foot will be better, I am sure.”
The girl looked up into Chandler’s clear, blue eyes. Then she smiled. “We don’t know each other. I’m afraid it is not right,” she said.
“Why not?” asked the young man. “I’ll introduce myself. My name is Towers Chandler. I will try to make our dinner as pleasant as possible. And after dinner I will say good-bye to you, or will take you to your door as you wish.”
“But how can I go to the restaurant in this old dress and hat?” said the girl, looking at Chandler’s evening suit.
“Never mind that,” said Chandler. “I’m sure you will look better in them than any one we shall see there in the richest evening dress.”
“I think I will go with you, Mr. Chandler,” said the girl, “because my ankle still hurts me. You may call me … Miss Marian.”
“All right, Miss Marian,” said the young architect, ‘you will not have to walk far. There is a very good restaurant a little way from here. You will have to hold my arm and walk slowly. It will take only a few minutes to get there.”
The two young people came to the restaurant and sat down at a table. Chandler ordered a good dinner. He felt quite happy.
The restaurant was full of richly-dressed people. There was a good orchestra playing beautiful music. The food was excellent. His companion, even in her cheap hat and dress, looked more beautiful than some ladies in evening dresses.
And then … some kind of madness came upon. Towers Chandler. He began to play the role of a rich idler before the girl. He spoke of clubs and teas, of playing golf and riding horses and tours in Europe. He could see that the girl was listening to him with attention, so he told her more and more lies. The longer he talked the more lies he told her about his life.
At last she said: “Do you like living such an idle life? Have you no work to do? Have you no other interests?”
“My dear Miss Marian,” he exclaimed, “work! I am too busy to work. It takes so much time to dress every day for dinner, to make a dozen visits in an afternoon … I have no time for work.”
The dinner was over. The two young people walked out to the corner where they had met. Miss Marian walked very well now, her ankle was much better.
“Thank you for a nice time,” she said to Chandler. “I must run home now. I liked the dinner very much, Mr. Chandler.”
He shook hands with her, smiling, and said that he also had to hurry. He was going to his club to play bridge.
In his cheap cold room Chandler put away his evening suit to rest for sixty nine days.
“That was a fine girl,” he said to himself. “I should like to meet her again. I have made a mistake in playing the role of a rich idler before a poor working girl. Why did I lie to her? All because of my evening suit, I think … I’m sorry it’s all over!”
After she had left Chandler the girl came to a rich and handsome house facing on a beautiful avenue. She entered a room where a young lady was looking out of the window.
“Oh, Marian!” she exclaimed when the other entered. “When will you stop frightening us? Two hours ago you ran out in this old dress and Helen’s hat. Mother is so worried. She sent the chauffeur in the automobile to look for you. You are a bad, bad girl, Marian!”
Then she pressed a button. A servant came in and she said: “Helen, tell Mother that Miss Marian has returned.
“Don’t be angry with me, Sister,” said Marian. “I only ran down to my dressmaker to tell her to use blue buttons instead of white for my new dress. My old dress and Helen’s hat were just what I needed.” Every one thought I was a sales-girl, I am sure.”
“Dinner is over, dear, you were away so long,” said Marian’s sister.
“I know,” said Marian. “I slipped in the street and twisted my ankle. So I walked to a restaurant with great difficulty and sat there until my ankle was better. That’s why I was so long.”
The two girls sat down at the window, looking out. Then Marian said: “We will have to marry one day, both of us. We have too much money, so we shall not be left in peace, I am sure. Shall I tell you the kind of man I can love?”
“The man I can love must have clear blue eyes, he must be handsome and good and he mustn’t try to flirt. But I shall love a man like that only if he is not lazy, if he has some work to do in the world. No matter how poor he is I shall love him. But, Sister, dear, what kind of young men do we meet every day? They live an idle life between visits to their friends and visits to their clubs. No, I can’t love a man like that, even if his eyes are blue and he is handsome; even if he is kind to poor girls whom he meets in the street.”
Загублені в одіжному параді
Коли в такий вечір містер Таурс Чендлер проходився вулицями Нью Йорка, всі перехожі бачили в ньому багату і успішну молоду людину. Був він красивим, гарно одятненим та задоволеним собою, наче типовий член елітного клубу, що вийшов у місто з метою гарно провести час. Ніхто не знав, що він не був багатим. Фактично він був досить таки бідним. Одного вечора він виходив з дому, одягнений у шикарний вечірпій костюм і йшов у ресторан на вечерю. Такий вечір траплявся один раз у 70 днів.
Чендлеру йшов двадцять перший рік. Він працював в архітектурному офісі і заробляв 18 доларів на тиждень. В кінці кожного тижня він відкладав один долар із зарплати. В кінці кожних десяти тижнів, він прасував свій вічірній костюм і йшов, щоб гарно провести час. Зазавичай він вечеряв у фешенебельному ресторані, де можна було замовити вино і грала гарна музика. Впродовж десяти тижнів вин накопичував свій капітал в десять доларів, а за декілька годин він витрачав їх, граючи роль багатого безтурботного нероби.
Він саме йшов у ресторан, коли прямо перед ним молода дівчина, послизнувшись на снігу, впала.
Чендлер підбіг до неї, щоб допомогти їі підвестися на наги.
"Дякую, - сказала дівчина. - Думаю, що я підвернула щиколодку".
"Вам дуже боляче? -
"Так, - відповіла вона, - але я гадаю, що через декілька хвилин все минеться".
"Чим я можу Вам допомогти? - спитав Чендлер, - Я спіймаю карету, чи..."
"Дякую, - сказала знов дівчина, - але я не хочу більше завдавати Вам клопоту..."
Чендлер глянув на дівчину. Була вона досить юна. Її обличчя було водночас гарне і добре. Вона була одягнута в дешеву чорну сукню, що виглядала, як уніформа продавщиці. Чорний дешевий капелюшок прикривав її блискуче темне волосся. Виглядала вона, як скромна трудівниця.
Раптом в голову молодого архітектора прийшла неочікувана ідея. Він вирішив запросити дівчину з ним повечеряти. Йому імпонувала її шляхетність. Про це говорили її мова та манери. І, незважаючи на її дешевий одяг, він відчував, що йому було б приємно сидіти разом з нею за одном столиком. Ця юна дівчина, очевидно, ще ніколи не була у фешенебельному ресторані. Вона запам’ятає це задоволення на все своє життя.
"Я думаю, - звернувся він до неї, - що Вашій нозі треба трохи відпочити. Зараз я хочу Вам дещо сказати. Я саме йду в ресторан вечеряти. Ходім зі мною. Ми разом матимемо можливість гарно повечеряти і насолодитися приємною розмовою. А за той час нога Ваша перестане боліти".
Дівчина заглянула в Чендлерові ясно голубі очі. Потім, усміжнувшись, мовила: "Ми зовсім не знайомі. Боюсь, що це не правильно".
"Чому б ні? - спитав молодий чоловік, - Мене звати Тауерс Чендлер. І я робитиму все, щоб вечеря була приємною. Після вечері ми попрощаємося, чи, якщо Ви захочете, я проведу Вас до дверей Вашого дому.
"Але, хіба можу я піти в ресторан у цьому одязі?" - спитала дівчина, дивлячись на Чендлерів костюм.
"Не звертайте на це увагу, - сказав Чендлер. - Я певен, що навіть в цьому одязі Ви виглядатимете краще, ніж всі кого ми там побачимо у їхньому найбагатшому та найвишуканішому вечірньому вбранні".
"Думаю, що я таки піду з Вами, містере Чендларе, - відповіла дівчина, - бо моя щиколодка ще трохи мене болить. Можете називати мене ... міс Міріам".
"Ось і добре, - сказав молодий архітектор, - Вам не треба буде далеко йти. Тут неподалік є гарний ресторан. Обіпріться на мою руку і ми повільно підемо. Через кілька хвилин ми будемо на місці".
Двоє молодих людей зайшли в ресторан і сіли за столик. Чендлер замовив гарну вечерю. Він був досить щасливим.
Ресторан був переповнений багато одягненими людьми. Звучала чудова музика. Їжа була відмінною. Його компаньйонка, навіть у дешевому капелюшку і старій сукні, виглядала краще, ніж більність леді у своїх дорогих вечірніх сукнях.
І тоді... якесь божевілля найшло на Чендлера. Він почав грати роль багатого нероби перед дівчиною. Говорив він про клуби, прийоми, про гру в гольф, їзду на коні і тури по Європі. Він бачив, що дівчина слухає його уважно, тому продовжував брехати. Чим більше він говорив, тим більше брехав про своє життя.
Потім вона сказала: "І Вам подобається таке безтурботне життя? Невже Ви ніде не працюєте? Невже у Вас немає ніяких інших інтересів?"
"Дорога міс Міріам, - вигукнув він, - працювати? я занадто зайнятий, щоб ще щось робити. Занадто багато часу займає те, щоб кожного дня зібратись на вечерю, відвідати друзів... У мене просто нема часу на роботу".
Вечеря закінчилась. Двоє молодих людей підійшли до того місця, де вони сьогодні зустрілись. Міріам йшла вже впевнено, щиколодка вже майже не боліла.
Дякую за гарно проведений час, - сказала вона Чендлеру. - Зараз мені треба бігти додому. Вечеря мені дуже сподобалась, містере Чендлере".
Він потис їй руку і, усміхаючись сказав, що також спішить, Він йде у свій клуб грати в брідж.
У своїй дешевій та холодній кімнаті, Чендлер зняв свій вечірній костюм і повісив, Наступний раз він одягне його через 69 днів.
"Така гарна дівчина, - сказав він сам до себе. - Як би я хотів ще хоч раз її зустріти. Я зробив велику помилку граючи роль багатого нероби перед цією роботящою дівчиною. Навіщо я їй брехав? Гадаю це все через мій вечірній костюм. Як мені шкода, що все так вийшло".
Залишивши Чендлера, дівчина підійшла до багатого чудового будинку, що знаходився на гарній авеню. Вона зайшла в кімнату, у якій молода дівчина дивилася у вікно.
"О, Міріам!" - вигукнкла вона, - Коли ти перестанеш нас лякати?! Дві години тому ти кудись побігла у цій старій сукні та капелюшку Хелен. Мама так хвилюється. Вона відправила шофера з машиною за тобою. Ти таке паскудне дівчисько, Міріам!"
Потім вона натиснула на кнопку. Зайшла служниця і вона сказала: "Хелен, скажи мамі, що міс Міріам вже повернулась".
"Не сердись не мене, сестричко, - сказала Міріам. - Я всього лиш бігала до воєї кравчині, щоб сказзати їй, щоб вона пришила не білі а голубі гудзики до моєї сукні. А для цього мені потрібні були лише ця стара сукня і цей капелюшок Хелен. Кожен з ким я зустрічалась на вулиці думав, що я проста продавщиця.
"Ми вже повечеряли, бо тебе дуже довго не було", - сказала сестра Міріам.
"Я знаю, - відповіла Міріам. - Я впала на вулиці і вивихнула щиколодку. Потім я ледь-лндь дійшла до ресторану і сиділа там поки мені не стало краще. Саме тому я так довго затрималась.".
Дві дівчини сиділи біля вікна, виглядаючи на вулицю. Трохи згодом Міріам сказала: "Колись ми з тобою обидві одружимось. Ми досить багаті, то й залицяльників нам не бракуватиме. Хочеш знати, якого чоловіка я зможу полюбити?"
"Продовжуй, - сказала її сестра, усміхаючись.
"Чоловік, у якого я зможу закохатись повинен мати голубі очі, він повинен бути гарним і добрим, не повинен фліртувати. Але я зокохаюсь у такого чоловіка тільки, якщо він не буде ледарем, якщо він буде мати бодай якусь роботу. Не має значення, яким би бідним він був, я любитиму його. Але скстричко, що це за молоді чоловіки, яких ми зустрічаємо кожен день?! Вони всі є неробами, що цікавлятся лише зустрічами з друзями та клубами. Ні, я ніколи не зможу полюбити такого чоловіка, навіть, якщо очі в нього голубі, він гарний: навіть, якщо він привітний до бідної дівчини, яку зустрів на вулиці.