Учасники клубу "Юний поліглот" радять прочитати дітям на зимових канікулах дві дивовижні книги

Ось і наближаються зимові канікули, на які так чекає наша дітвора. 

Попереду дивовижні свята: Новий рік, Різдво Христове, Щедрий вечір...

Новорічна ялинка, сніг за вікном, запах мандаринів...

Хочеться гарно та змістовно провести час...

Можливо вам сподобається порада учасників клубу "Юний поліглот", що діє в нашій бібліотеці, прочитати хоч одну із надзвичайно цікавих книг, у яких розповідається про захоплюючі казкові пригоди, що трапились у новорічну ніч.

А  написав ці книги відомий італійський письменник Джанні Родарі (повне ім’я Джованні Франческо Родарі), якому в цьому році виповнилось сто років від дня народження                           ( 23 жовтня 1920 року).

У книзі "Подорож Голубої Стріли" розповідається про казкові пригоди іграшок, які у новорічну ніч вирушили на іграшковому потязі "Голуба Стріла" в далеку дорогу, щоб розшукати хлопчика на ім’я Франческо. Багато цікавих пригод траплялось на їхньому шляху. 

У казці "Планета Новорічних Ялинок" розповідається про італійського хлопчика на ймення Марко Мілано. У новорічну ніч Марко потрапляє на дивовижну планету, де з ним трапляються цікаві фантастичні пригоди, які можливі лише в казці. 

У цій книзі крім казки "Планета Новорічних Ялинок" є ще інші казки Джанні Родарі, а саме: "Пригоди Цибуліно", "Подорож Голубої Стріли", "Джельсоміно в Країні Брехунів",               "Казки по телефону" та "Торт у небі"

Всі ці казки надзвичайно цікаві. Ми переконані, що всі вони вам сподобаються.

Завітайте в нашу бібліотеку, щоб вибрати собі книгу до смаку.

Герої не вмирають (історичний екскурс до дня Гідності та Свободи)

"Як за волю спинялись серця

 

покоління запам’ятають.

Так… герої не вмирають,

і їх Славі не буде кінця"

Анастасія Дмитрук

20 листопада 2020 року в нашій бібліотеці відбувся

історичний екскурс:

"Герої не вмирають",

присвячений дню Гідності та Свободи

 на честь початку двох революцій: 

Помаранчевої революції (2004р.)

та революції Гідності (2013р.).

Минають роки, а українські бійці продовжують боротися 

за Гідність та Свободу України.

Хочеться висловити їм безмежну та щиру вдячність:

"І мертвим і живим бійцям я дякую,

Бо ви в найнебезпечнішій із зон

Стояли між морозами і мряками

За мій спокійний, безтурботний сон,

За світле небо над містами мирними,

За час, коли під вами світ горить,

За те, що відмовчалися настирно ми,

Коли ви не вагались ні на мить.

 Як ваша воля, нам пробачте, воїни,

За опіки, порізи, мозолі,

За біль, що супостатом вам накоїно,

За кожен шмат вкраїнської землі,

За холод бліндажів, за дим, за згарища,

За жар побоїщ, за печаль в очах,

За зраду командира, смерть товариша,

За те, що дух у битвах не зачах.

Довіку нам просити про пробачення,

Шукати й не знайти потрібних слів,

Сльозами ваших бідних мам оплачена

Вся радість наших дочок і синів".

Сакі "Оповідач" (з нагоди 150-ї річниці від дня народження Гектора Г’ю Манро, оповідання перекладене з англійської мови на українську учасниками клубу "Юний поліглот" дистанційно)

   

Гектор Г’ю Манро (18.12. 1870р. - 13.11.1916р.),

 більш відомий під псевдонімом Сакі - англійський письменник і журналіст,

майстер короткого оповідання, автор 135 новел, трьох романів і трьох п’єс.

Фахівці порівнюють його творчість з О.Генрі,

 знаходять спільні риси з Редьярдом Кіплінгом та Льюісом Керроллом.

Оповідання Сакі "Оповідач" вперше було опубліковане англійською мовою в 1914 році.
Згідно з нещодавним онлайн опитуванням,
 це оповідання сподобалось  87 відсоткам респондентів .
Ми не знайшли перекладу даного оповідання на українську мову,
 тому і вирішили перекласти його у клубі "Юний поліглот".
Зважаючи на сучасні обставини,
 одповідання було перекладене з англійської мови на українську дистанційно

Оповідач

Сакі  (Гектор Г’ю Манро) 

   На залізничній станції стояла полуднева спека, що сягала кожного куточка залізничного полотна. Не оминула вона і потяга, який щойно рушив. До наступної зупинки треба було їхати ще цілу годину. У вагоні були дівчинка, менша дівчинка і ще  хлопчик. Була ще і тітка, яка супроводила дітей. Всі вони окупували один куток купе, а в іншому кутку сидів бакалавр. Діти бачили його вперше, але це не стало на заваді дівчинці та хлопчику вести себе так, ніби вони були абсолютно єдиними господарями всього купе. Спілкування і тітки і дітей було напрочуд лімітованим та наполгеливим. Зауваження тітки починались словом: "Ні". Діти, переважно,  запитували: "Чому?" Бакалавр мовчки спостерігав.

   "Ні, Кирил, ні!"- вигукнула тітка, коли хлопчик почав кусати подушку сидіння, здіймаючи хмару пороху з кожним різким рухом.

   "Ходи сюди і глянь у вікно",- сказала вона.

    Хлопчик неохоче підійшов до вікна. 

    "Чому цих овець виганяють з поля?"- спитав він.

    "Сподіваюсь, їх переганяють на інше поле, де є більше трави",- в’яло мовила тітка.

    "Але на тому полі є дуже багато трави,- наполягав хлопчик.- Там нема нічого крім трави. Там багато-багато трави".

    "Може трава на іншому полі краща?"- продовжувала своє припущення тітка.

    "Чому вона краща?" швидко і неминуче запитав хллопчик.

    "О, глянь на он тих корів!" вигукнула тітка. Майже на кожному полі вздовж дороги були корови та бики, але вона говорила, ніби,  намагаючись привернути увагу до якогось надзаичайного раритету.

    "Чому трава на іншому полі краща?" -  наполягав Кирил.

    Бакалавр насупив брови. Тітка не могла прийняти ніякого рішення щодо кращої трави на іншому полі.

    Найменша дівчинка знайшла собі розвагу. почавши розказувати дитячий віршик "Дорога в Мондалай". Вона знала лише перший рядок цього вірша. І винайшла найдурніший спосіб використання своїх набутих знань. Вона тільки те і робила, що повторяла це знову і знову своїм напівсонним та водночас досить таки рішучим та гучним голосом. Здавалось, ніби вона побилась з кимось об заклад, що зможе повторити цей рядок тисячу разів без жодної зупинки. Це було нестерпно. Хоч би якось вже все це закінчилось.

    "Ходіть сюди і послухайте історію",- сказала тітка, після того, як бакалавр двічі неоднозначно глянув на неї.

    Діти без особливого ентузіазму підійшли до неї, очевидно, не сподіваючись нічого цікавого почути.

    Низьким та довірливим голосом вона розпочала нудну та не дуже цікаву історію про маленьку дівчинку, яка була доброю і мала багато друзів через свою велику доброту. Історія завершилась тим, що від роз’яреного бика її врятувало багато рятівників, бо вона була дуже доброю.

    "Невже вони б не врятували її, якби вона не була такою доброю?"- вимагала більша з дівчаток. Це було саме те запитання, яке спало на думку  і бакалавру.

    "Ну, так,- погодилась тітка,- але вони б не бігли так швидко їй на допомогу, якщо вони не любили б її так  сильно".

    "Це - найтупіша історія з усіх, які я коли-небудь чула",- переконливо сказала більша з дівчаток.

    "А я не слухав від самісінького початку. Вона така тупа",-  сказав Кирил.

   Менша дівчинка не висловила своєї думки, але про її ставлення до історії красномовно говорило безконечне бурмотіння її улюбленого рядка з пісні.
     "Здається, Ви не дуже добра оповідачка",- сказав бакалавр із свого кутка.
     Тітка настовбурчилася в миттєвому захисті від цієї неочікуваної атаки: "Цим дітям важко розповісти історію, яку вони могли б одночасно зрозуміти та оцінити",-  блискавично швидко відпалила вона.
     "Дозвольте не погодитись з Вами",- сказав бакалавр.
     "Можливо, Ви самі розповісте їм історію",- кинула виклик тітка.
     "Розкажіть історію" вимагали одидві дівчинки.
     "Одного разу, - почав бакалавр,- жила-була собі маленька дівчинка. Звали її Берта. І була вона надзвичайно доброю".
     Діти слухали розповідь, затамувавши подих. Всі інші історії, почуті раніше, здались надзвичайно схожими та не цікавими, хоч хто б їх їм не розповідав.
     "Вонв завжди робила все, що їй казали, завжди була правдивою, акуратною і завжди тримала свій одяг чистим, їла молочні пудинги так, ніби, вони були джемовими пирогами, вона прекрасно вчилася, мала гарні манери і завжди була ввічливою".
     "Була вона красунею?"- спитала більша з дівчаток.
     "Не така, як жодна із вас,- сказав бакалавр, але була вона вкрай доброю".
     То була нова хвиля захоплення на користь розповіді. Слово "вкрай"  в поєднанні із "доброю" було для дітей привабливою новинкою. Здається тут з’явилась правда життя, яка була відсутня у всіх попередніх розповідях тітки про дітей.
     "То вона була така добра, - вів далі бакалавр, - що мала кілька медалей за доброту. Вона їх завжди пристібала до своєї сукні. Тут була медаль за слухняність, інша - за пунктуальність, а трктя - за гарну поведінку. Це були великі металеві медалі. Коли дівчанка йшлі, вони дзвеніли, вдаряючись одна об одну.. Жодна інша дитина в тому містечку не мала аж трьох медалей, тому кожен, хто її зустрічав, знав, що вона має бути надзвичайно доброю дитиною".
     "Вкрай доброю", - процитував Кирил.
     "Всі говорили про те, яка вона добра. Трапилось так, що принц тієї країни дізнався про це і сказав він, що, якщо вона настільки добра, то їй можна було б дозволити раз на тиждень гуляти в його парку, який був розташований поруч із тим містечком, у якому мешкала Берта. То був гарний парк, але жодній дитині не дозволяли туди заходити. Тому то була надзвичайно велика честь для Берти, що їй дозволили зайти в той парк.
     "А чи були в тому парку хоча б вівці?"- наполягав Кирил.
     "Ні,- сказав бакалавр, - там не було овець".
     "А чому там не було жоднаї вівці?" - пролунала неминуче запитання, викликане такою відповіддю.
     Тітка дозволила собі усмішку, яка більше скидалась на злорадний оскал зубів.

     "В парку не було жодної вівці,- сказав бакалавр,- бо одного разу королеві, мамі принца  приснився сон, що баран вбив її сина. І ще їй наснилось, що він помер від того, що на нього впав настінний годинник. Саме з цієї причини принц не тримав овець в парку, а в його палаці не було жодного настінного годинника".

     Тітка ледь-ледь стримувала захоплення.

     "То що вбило принца: баран, чи годинник?"- запитав Кирил.

      "Принц і досі живий, тому важко сказати, чи сон був віщим, чи ні,- відповів бакалавр невдоволено. - В усякому разі в парку не було овець, але там було багато маленьких поросяток".

     "Якого вони були кольору?"

     "Чорні з білими мордочками, білі з чорними плямками, сірі з білими латками, а ще де-які були геть всі білі".

     Оповідач зробив невелику паузу, даючи можливість дітям сповна відчути всю красу парку.

     Згодом він підсумував: "Але Берті не духе сподобалось, що у парку зовсім не було квітів. Адже вона  із сльозами в очах обіцяла своїм тіткам, що не зірве жодної квіточки у принцовому парку. тому вона дуже хотіла дотриматись обіцянки, і, звичайно ж, почувалась в парку, як дурочка, бо мала що робити.

     "А чому там не було жодної квітки?"

     "Бо свині всіх їх з’їли,- послідувала блискавична відповідь бакалавра.- Садівники казали принцу, що не можна примати одночасно і свиней і квіти, то ж він вирішив тримати лише свиней і жодних квітів".

       Діти повністю схвалили мудре рішення принца, хоча більшість людей вибрало б інший варіант.

     В парку було ще багато чудових речей... Були там ставки із золотими, синіми та зеленими рибками, дерева із гарними балакучими попугаями та іншими пташками, що висвистували гарні мелодії. Берта із величезним задоволенням та насолодою прогулювалась туди-сюди, думаючи: "Якби я не було надзвичайно доброю, мені б ніколи-ніколи не дозволили піти у цей прекрасний парк і побачини все це". А її три медалі мелодійно дзвеніли, вдаряючись одна об одну при ході, нагадуючи їй наскільки доброю вона була.

    Саме тоді величезний вовк навідаася до парку, щоб подивитись, чи не зможе він спіймати велику жирну свинку собі на вечерю".

     "А якого він був кольору?"- спитали діти із величезною цікавістю.

     " Увесь болотяного кольору з чорним язиком та блідо-сірими очицями, які аж світились від люті. Перше, на що впав його погляд, була Берта, бо її білосніжний фартушок був настільки білим та чистим, що його можна було побачити з досить таки великої відстані. Помітивши вовка, Берта зрозуміла, що це досить таки погано і було б набагато краще, якби їй ніколи не дозволяли заходити в той парк. Вона чимдуж побігла від вовка, який кинувся наздоганяти її, роблячи величезні стрибки. Бідолашній дівчинці вдалось забратись в чагарник міртових кущів і заховатись в найгустішому з них.

     Вовк проходив між кущами, винюхуючи сліди Берти. Його великий чорний язик зловісно звисав з рота, а його злі сірі очі світились люттю. Берта була дуже перелякана і подумала:"Якби я не була такою надзвичайно доброю, то зараз була б собі у місті в повній безпеці".

     На щастя, запах мірти був настільки сильний, що він перебивав всі інші запахи і вовк не міг відшукати Берту по запаху. Кущі були настільки густі, що він міг би ще довго полювати в кущах так і не спіймавши її. Тоді він міг би піти в інше місце та вполювати якусь свинку замість Берти. Але Берта так тремтіла від страху, що медаль за слухняність вдарилась об медаль за добру поведінку і пунктуальність. Вовк якраз йшов геть, коли почув дзвін медалей і зупинився, прислухавшись. Вони дзвеніли в кущах саме біля нього. Він кинувся в кущі з люттю і тріумфом в очах. Вовк напав на бідну дівчинку і зжер її Залишились від Берти лише туфельки, шматочки одягу і  три медалі за її доброту".

     "Чи постраждала ще якась свинка?"

     "Ні, всі вони втекли".

     "Початок історії був такий собі,- сказала менша з дівчаток,- але кінець був дуже чудовим".

     "Це - найкраща з усіх історій, які я коли-небудь чула",- підсумувала більша із дівчатак.

     "Це - єдина гарна історія, яку я коли-небудь чув",- сказав Кирил.

     Тітка не погодилась: "Найневідповідніша історія, щоб розповідати її маленьким дітям. Ви перекреслили геть увесь виховний процес".

      "У всякому разі,- скащав бакалавр, збираючи свої речі, щоб вийти з потягу,- я змусив їх посидітти тихо десять хвилин, чого Вам так і не вдалось зробити".

     "Бідна жінка,- подумав він, спускаючись на платформу вокзалу.- Скільки ще разів ці діти соромитимуть її привселюдно з вимогами розповісти "невідповідну" історію".

                      

     

Читаємо українські книжки (Свято української книги в бібліотеці)

Жовтень... Вже під ногами шелестить опале,  

розфарбоване осінню, листя, сповнюючи душу теплом і затишком. 

І в нашій бібліотеці сьогодні шелестять сторінки нових цікавих книг.

Адже в нас розпочалося Свято української книги.

Вже традиційно у жовтні в бібліотеках Львівщини

 проходить це дивовижне свято.

Цього року Львівська обласна бібліотека для дітей

 запропонувала провести його з 10 по 25 жовтня.

  

Трохи історії цього свята:

Традиція проведення Свята української книги була започаткована

 в довоєнній Галичині товариством "Просвіта".

Відтоді це свято щорічно відбувалось до 1940 року.

В 1992 році Львівська обласна бібліотека для дітей

разом із товариством "Просвіта" відновили  це чудове свято.

Школярі цікаво та з користю  провели час у нашій бібліотеці,

 знайомлячись з перлинами української літератури.

Ми сподіваємось, що Ви також долучитесь до цього свята.

Чекаємо на Вас у нашій бібліотеці! 

"Мої перші казки" (презентація книги для наших наймолодших читачів)

                               

                                                 Літо - чудова пора для читання!

                      

Нашим наймолодшим читачам ми пропонуємо прочитати нову

 та надзвичайно цікаву книгу:

"Мої перші казки"

Ось, як ця книжечка сподобалась нашій наймолодшій читачці - Єлизаветі.

"Немає більшої мудрості, ніж в Біблії, немає більшої сили, ніж в молитві" (книжкова виставка до Всесвітнього року Біблії)

"Читання Біблії само по собі вже є освітою"

Лорд Теннісон

 

16 вересня 2019 року в Музеї Біблії у Вашингтоні

 відбулася зустріч  християнських лідерів 34 країн, 

щоб оголосити 2020 рік"Всесвітнім роком Біблії".

Ініціатива була схвалена Папою Римським Франциском.

Митрополит Андрей Шептицький: велет християнства та українства (книжкова виставка до 155-річчя від дня народження)

29 липня 2020 року виповниться 155 років від дня народження
 Андрея Шептицького (1865 - 1944), 

українського релігійного діяча, мецената, Митрополита Галицького,
 Архієпископа Львівського, предстоятеля Української греко-католицької церкви.

16 липня 2015 року Папа Римський Франциск підписав декрет, який усьому світові проголосив геройські чесноти Митрополита Андрея Шептицького.

Вся Вселенська Католицька Церква називає Митрополита Андрея Шептицького праведним.

Легенди Купальських свят (книжкова виставка)

Завітайте в нашу бібліотеку.

Тут є багато цікавих книг про це надзвичайно чарівне свято.

О. Генрі "Відьмині хлібці" (переклад новели з англійської мови на українську учасниками клубу"Юний поліглот" дистанційно)

Witches` Loaves

     Miss Martha Meacham had a small bakery. She was neither very rich nor very poor.She had two thousand dollars in the bank.

Miss Martha was forty yeas old.

     She had a kind heart, and only two of her teeth were false. Although she was still unmarried she hoped to get married some time.

     Two or three times a week a customer came in to buy some bread. He was a middle-aged man with a beard and he wore glasses.

     Soon Miss Martha began to take an interest in him. He spoke English with a strong German accent. His clothes were old but clean and he had good manners.

     He used to buy two loaves of stale bread. Fresh bread was five cents a loaf. Stale bread was two loaves for five cents. The customer never bought fresh bread.

     Once Miss Martha saw red and brown stains on his hands. She was sure then that he was an artist and very poor. She was sure he lived in a cold room where he painted his pictures.

 He ate stale bread and thought of the good things that were sold in Miss Martha's bakery. When she sat down to dinner or had tea and jam, she used to think of the poor artist with good manners and feel sorry for him. She wanted to share all the good things she had with the well-mannered man.

     I have told you already that Miss Martha had a kind heart. One day she brought from her room a picture that she had bought many years before. With its help she hoped to find out whether the man was really an artist.

     It was a Venetian scene. There was a beautiful palace in the picture, gondolas, young ladies, the moon and the stars. She hung the picture on the wall of her bakery so that the artist could notice it.

     Two days passed. The customer came in for bread.

     "Two loaves of stale bread, blease!"

     "You have here a fine picture, madam," he said taking the bread from her.

Miss Martha was very happy to hear these words.

      "Do you think it is a good picture?" she said.

"Well..." he said, "the palace is not so good. The perspective is not true. Goot morning, madam." He took his bread and left.

     Yes, he must be an artist! Miss Martha was sure of it now. She took the picture back for her room. How kindly his eyes shone behind his glasses! How clever he was!

     He saw the perspective at once. And he has to eat stale bread only! But artists often have to struggle bofore they become famous.

      How she wanted to be of some help to him! She wanted to keep house for him, to share with him all the good things she had in her bakery. She was even ready to share her two thousand dollars with him.

     Time went on. Sometimes he talked to her for a few minutes. He bought only stale bread as before. He never bought a cake or a loaf of fresh bread.

     She thought he began to look thinner. It was clear to her he did not eat enough, he was starving! How she wished to add something good to the stale bread he ate. But she knew, poor artists were proud and she was afraid to make him angry.

     Miss Martha began to wear her new dress in the bakery. She also bought some cold cream in order to make her face a little more beautiful.

     One day the customer came in as usual and ask for stale loaves. While Miss Martha was getting them from the shelf the siren of a fire-engine was heard.

     The customer ran to the door to look. Suddenly a bright idea came to Miss Martha. On one of the shelves there was a pound of butter she had bought in the morning. With her bread knife Miss Martha made a deep cut in each of the stale loaves.

     Then she quikly put a big piece of butter into each cut and pressed the loaves together again.

     When the customer turned from the door she was wrapping the loaves in a paper.

     As usual he said a few pleasant words to her and left.

     After he had gone, Miss Martha smiled to herself. But she was not sure... Had she the right to do such a thing?

      Who knows? Artists have their pride. Will he be angry with her? Still, the more she thought of it the more she became sure that the customer would not be angry.

     For a long time she thought about him:

now he comes home and sits down to his dinner of stale bread and water... Now he cuts into a loaf... Ah!

     Miss Martha blushed. Will he think of the hand that put the butter in the bread? Will he thank her in his heart?

     Suddenly the front door bell rang loudly. Somebody was coming in making a lot of noise. 

     Miss Martha hurried to the door. Two men were there. One was a young man smoking a pipe. She had never seen him before. The other was her artist.

     His face was very red. His hat was on the back of his head. His eyes looked at her angrily. He raised his fists and shook them in Miss Martha's face. In Miss Martha's face! 

     "Dummkopf!" he shouted very loudly and angrily. Then "Tausendofner!" or something like that in German.

     The young man tried to pull him awa"I will not go,"

 the artist shouted, " I want to tell her all!"

     "You have spoiled everything," he cried"I want to tell you.You were a MEDDLESOME OLD CAT!"

     Miss Marta was silent. She could not say a word. She put her hand to her head.

     The young man took the artist by the arm.

     "Let's go," he said.  "You have said too much." He dragged the angry artist out into the street. Then he came back to the bakery.

     "I want to explain everything," he said.  "That man's name is Blumberger. He is an architectural draftsman. I work in the same office with him.

      "It took him three months to draw a plan for a new building. It was for a prize competition. That's why he worked so hard at it. He finished inking the lines yesterday. You know a draftsman always makes his drawing in pencil first. After that he inks the line. When it's done he rubs out the pencil lines with stale bread. It is better than Indian-rubber.

     "Blumberger has always bought stale bread here. To-day he tried to rub out the pencil lines of his plan with the bread he bought in your bakery... Well, you know that butter is not good for paper... You must understand that his plan can now be used only as paper for sandwiches."

     Miss Marta went to her room. She took off her new dress. She put on the old brown one she used to wear. Then she threw the cold cream out of the window.

 

Відьмині хлібці

     Міс Марта тримала маленьку пекарню  на куті вулиці. Була вона не багата, але і не дуже бідна. На її рахунку в банку було даі тисячі доларів.

     Їй було сорок років. Мала вона добре серце і лише два зуби були вставні. Хоч була вона неодружена, але сподівалась, що колись таки одружиться.

     Два, чи три рази на тиждень у пекарню заходив один покупець, щоб купити хліба. То був чоловік середнього віку з бородою і в окулярах.   Не минуло багато  часу, як він сподобався міс Марті. Говорив він англійською мовою з німецьким акцентом. Одяг його був старим, але чистим і мав він гарні манери.

     Зазвичай він купував дві буханки черствого хліба. Одна буханка свіжого хліба коштувала п’ять центів. А за п’ять центів можна було купити дві буханки черствого хліба. Цей покупець ніколи не купував свіжого хліба.

     Одного разу міс Марта побачила червоні та коричневі плями на його руках. Вона була певна, що він - художник і дуже бідний. Очевидно, він жив у холодній кімнаті, де і малював свої картини. Він їв свій черствий хліб і думав про гарні речі, які продавала міс Марта у своїй пекарні. Сідаючи обідати, чи пити чай з джемом, вона завжди думала про бідного художника з гарними манерами, і їй було дуже шкода його. Вона дуже хотіла поділитись всім своїм добром з цим чоловіком із гарними манерами. Я вже говорив, що міс Марта мала добре серце.

     Одного разу вона принесла зі своєї кімнати карнину, яку купила багато років тому. З її допомогою вона сподівалась дізнатися, чи цей чоловік і дійсно є художником. Це була Венеція. На картині можна було побачити гарний палац, гондоли, молодих дівчат, місяць і зірки. Вона повісила картину на стіні у своїй пекарні, щоб художник міг її помітити.

     Минуло два дні. Покупець зайшов за хлібом.

     "Дві буханки черствого хліба, будь ласка!"

      "У Вас гарна картина, мадам", сказав він, беручи від неї  хліб.

     Міс Матра буже зраділа, почувши ці слова. "Як, на Ввшу думку, це хороша картина?" - спипала вона..

     "Ну, - відповів він, - палац не дуже гарний і краєвид не правдивий. До побачення, мадам". Він взяв хліб і пішов. 

    Так, він має бути художником. Міс Марта була переконана в цьому тепер. Вона забрала картину назад у свою кімнату. Який ніжний у нього погляд крізь скельця окулярів! Який він розумний! 

    Він зразу ж помітив краєвид. І він змушений їсти лиш черлтвий хліб. Але художник завжди змущений боротися перед тим, як стае відомим.

     Як хотіла вона хоч трохи допомогти йоиу. Вона б хотіла вести для нього домашнє господарство, ділити з ним все те гарне, що було в її пекарні. Вона була навіть готова розділити з ним дві тисячі доларів.

     Минав час. Іноді він розмовляв з нею кілька хвилин. Як і раніше, він купував лише черстаий хліб. Він ніколи не купив ні жодного тістечка, ні свіжого хліба.

     Вона помітила, що він схуд. Вона зрозуміла, що він не їсть достатньо, він голодує! Як хотіла б вона додати чогось доброго до того черствого хліба, який він їв. Але вона знала і те, що бідні художники горді і боялась розсердити його.

    Міс Марта почала носити свою нову гарну сукню в пекарні. Також вона купила косметичні креми, щоб зробити своє обличчя трохи гарнішим. 

    Одного дня покупець як завжди зайшов і попросив черствого хліба. В той час, коли міс Марта брала хліб з полиці, надворі пролунав звук сирени пожежної машини. 

    Покупець підбіг до дверей, щоб глянути, що там трапилось. Раптом чудова ідея спала на думку міс Марти. На одній з полиць лежав фунт масла, яке вона купила вранці. Ножем вона зробила глибокі надрізи у двох буханках черствого хліба. Потім вона швидко поклала по великому кусню масла в кожну буханку і склала їх докупи знову. 

    Коли покупець повернувся, вона саме загортала хліб у папір.

     Як завжди, він сказав їй кілька приємних слів і пішов.

     Залишившись на самоті, міс Марта усміхалась сама до себе. Але вона не була певна... Чи мала вона право робити таку річ?... Хто знає? Художник має власну гідність. Чи не розсердиться він? Але чим більше вона думала, тим більше була переконана, що художник не буде серлитися.

     Довгий час вона думала про нього: зараз він прихолить додому і сідає, щоб пообідати черствим хлібом і водою... Зараз він розрізає буханку... ах!

     Міс Марта хвилювалась. Чи подумає він про руку, яка поклала масло в хліб? Чи буде він їй вдячним?

     Раптом вона почула звук дверного дзвінка. Хтось зайшов у пекарню, зчиняючи багато шуму.

    Міс Марта поспішила до дверей. Вона побачила двох чоловіків. Один з них був досить молодим. Він курив люльку. Ніколи раніше вона його ще не бачила. Іншим був її художник. 

    Його обличчя було дуже червоним. Капелюх дув настільки перекособоченим, що здавалось ось-ось впаде з голови. Він люто глянув на неї, попім, піднявши кулаки, потряс ними прямо перед обличчям міс Марти. Прямо перед обличчям міс Марти!

     "Дура безголова! - закричав він дуже сердито і голосно, згодом додав, - Тисячу чортів!", чи щось схоже на те німецькою мовою.

      Молодий чоловік намагався його відтягнути та вгамувати.

    " Я нікуди не піду! - кричав художник, - Я хочу сказати їй усе!"

   "Ви все зіпсували" - кричав далі художник, - Я хочу сказати Вам! ВИ - СТАРА НАСТИРЛИВА КІТКА!"

     Міс Марта мовчала, обхопивши голову руками. Вона не могла промовити жодного слова. 

    Молодий чоловік взяв художника за руку.

     "Пішли, - сказав він, - Ви сказали вже занадто багато". Він витяг сердитого художника на вулицю. Потім вже сам повернувся в пекарню.

     "Дозвольте мені все Вам пояснити, - сказав він, - Цього чоловіка звати Блюмбергер. Він працює архітектором креслярем. Я працюю в тому ж офісі, що і він.

     Впродовж трьох місяців він креслив проект нового будинку. Це була конкурсна робота. Цей проект вимагав багато зулиль і часу. Якраз вчора він закінчив виконання креслення чорнилом. Розумієте, кресляр спочатку виконує все креслення олівцем. Тоді він проводить всі лінії чорнилом.  А коли все закінчено, він витирає всі лінії,  які були зроблені олівцем, черствим хлібом. Це краще, ніж гумка для олівця.

     Блюмбергер завжди купував черствий хліб тут. Сьогодні він намагався витерти лінії із свого проекту, зроблені олівцем, хлібом, який він купив у Вашій пекарні. Ну, ви і самі знаєте, що масло не добре для паперу... Ви повинні зрозуміти, що його проект можна зараз викристовувати лиш, як папір для бутербродів". 

    Міс Марта пішла у свою кімнату. Вона зняла нову сукню і одягнула ту стару коричневу, яку носила раніше. А тоді всі свої креми вона викинула через вікно. 

О. Генрі "Загублені в одіжному параді" (переклад новели з англійської мови на українську учасниками клубу "Юний поліглот" дистанційно)

 Lost on Dress Parade

    

 When in the evening Mr. Towers Chandler appeared in the streets of New York people took him for a rich young man. He was handsome, well dressed and sure of himself. In a word, he looked like a typical clubman going out to have a good time. No one knew that he was not rich. He was in fact quite poor  One night he went out, dressed in his evening clothes and started for the restaurant where he dined one evening out of seventy

       Chandler was twenty-two years old. He worked in the office of an architect and got eighteen dollars a week. At the end of each week he put aside one dollar out of his salary. At the end of each ten weeks he ironed his evening suit and went out to have a good time. He usually dined at a fashionable restaurant where there was wine and music. It took him ten weeks to accumulate his capital of ten dollars and it took him only a few hours to spend it, playing the role of a rich idler.

      He was just going to turn around the corner when a young girl in front of him slipped on the snow and fell down.              

      Chandler ran up and helped her to her feet.

     “Thank you,” said the girl. “I think I have twisted my ankle.”

     “Does it hurt very much?” asked Chandler.

     “Yes, it does,” she answered, “but I think I shall be able to walk in a few minutes.

       “Can I do anything for you?” said Chandler. “I will call a cab, or…”

       “Thank you,” said the girl again, “but I don’t want to trouble you any longer …

       Chandler looked at the girl. She was very young. Her face was both beautiful and kind. She was dressed in a cheap black dress that looked like a uniform that sales girls wear. A cheap black hat was on her shining dark brown hair. She looked like a working girl of the best type.

       A sudden idea came into the young architect’s head. He decided to ask this girl to dine with him. He was sure she was a nice girl. Her speech and manners showed it. And in spite of her simple clothes he felt he would be happy to sit at table with her. He thought: This poor girl has never been to a fashionable restaurant, it is clear. She will remember the pleasure for a long time.

       “I think,” he said to her, “that your foot must rest for some time. Now, I am going to tell you something. I am on my way to dine. Come with me. We’ll have a nice dinner and a pleasant talk together. And when our dinner is over your foot will be better, I am sure.”

      The girl looked up into Chandler’s clear, blue eyes. Then she smiled. “We don’t know each other. I’m afraid it is not right,” she said.

      “Why not?” asked the young man. “I’ll introduce myself. My name is Towers Chandler. I will try to make our dinner as pleasant as possible. And after dinner I will say good-bye to you, or will take you to your door as you wish.”

       “But how can I go to the restaurant in this old dress and hat?” said the girl, looking at Chandler’s evening suit. 

     “Never mind that,” said Chandler. “I’m sure you will look better in them than any one we shall see there in the richest evening dress.”

      “I think I will go with you, Mr. Chandler,” said the girl, “because my ankle still hurts me. You may call me … Miss Marian.”

       “All right, Miss Marian,” said the young architect, ‘you will not have to walk far. There is a very good restaurant a little way from here. You will have to hold my arm and walk slowly. It will take only a few minutes to get there.”

       The two young people came to the restaurant and sat down at a table. Chandler ordered a good dinner. He felt quite happy.

       The restaurant was full of richly-dressed people. There was a good orchestra playing beautiful music. The food was excellent. His companion, even in her cheap hat and dress, looked more beautiful than some ladies in evening dresses.

      And then … some kind of madness came upon. Towers Chandler. He began to play the role of a rich idler before the girl. He spoke of clubs and teas, of playing golf and riding horses and tours in Europe. He could see that the girl was listening to him with attention, so he told her more and more lies. The longer he talked the more lies he told her about his life.

       At last she said: “Do you like living such an idle life? Have you no work to do? Have you no other interests?”

       “My dear Miss Marian,” he exclaimed, “work! I am too busy to work. It takes so much time to dress every day for dinner, to make a dozen visits in an afternoon … I have no time for work.”

       The dinner was over. The two young people walked out to the corner where they had met. Miss Marian walked very well now, her ankle was much better.

    “Thank you for a nice time,” she said to Chandler. “I must run home now. I liked the dinner very much, Mr. Chandler.”

      He shook hands with her, smiling, and said that he also had to hurry. He was going to his club to play bridge.

       In his cheap cold room Chandler put away his evening suit to rest for sixty nine days.

     “That was a fine girl,” he said to himself. “I should like to meet her again. I have made a mistake in playing the role of a rich idler before a poor working girl. Why did I lie to her? All because of my evening suit, I think … I’m sorry it’s all over!”

        After she had left Chandler the girl came to a rich and handsome house facing on a beautiful avenue. She entered a room where a young lady was looking out of the window.

     “Oh, Marian!” she exclaimed when the other entered. “When will you stop frightening us? Two hours ago you ran out in this old dress and Helen’s hat. Mother is so worried. She sent the chauffeur in the automobile to look for you. You are a bad, bad girl, Marian!”

      Then she pressed a button. A servant came in and she said: “Helen, tell Mother that Miss Marian has returned.

     “Don’t be angry with me, Sister,” said Marian. “I only ran down to my dressmaker to tell her to use blue buttons instead of white for my new dress. My old dress and Helen’s hat were just what I needed.” Every one thought I was a sales-girl, I am sure.”

      “Dinner is over, dear, you were away so long,” said Marian’s sister.

     “I know,” said Marian. “I slipped in the street and twisted my ankle. So I walked to a restaurant with great difficulty and sat there until my ankle was better. That’s why I was so long.”

       The two girls sat down at the window, looking out. Then Marian said: “We will have to marry one day, both of us. We have too much money, so we shall not be left in peace, I am sure. Shall I tell you the kind of man I can love?”

     “The man I can love must have clear blue eyes, he must be handsome and good and he mustn’t try to flirt. But I shall love a man like that only if he is not lazy, if he has some work to do in the world. No matter how poor he is I shall love him. But, Sister, dear, what kind of young men do we meet every day? They live an idle life between visits to their friends and visits to their clubs. No, I can’t love a man like that, even if his eyes are blue and he is handsome; even if he is kind to poor girls whom he meets in the street.” 

Загублені в одіжному параді

  Коли в такий вечір містер Таурс Чендлер проходився вулицями Нью Йорка, всі перехожі бачили в ньому багату і успішну молоду людину. Був він красивим, гарно одятненим та задоволеним собою, наче типовий член елітного клубу, що вийшов у місто  з метою гарно провести час. Ніхто не знав, що він не був багатим. Фактично він був досить таки бідним. Одного вечора він виходив з дому, одягнений у шикарний вечірпій костюм і йшов у ресторан на вечерю. Такий вечір траплявся один раз у 70 днів.
  Чендлеру йшов двадцять перший рік. Він працював в архітектурному офісі і заробляв 18 доларів на тиждень. В кінці кожного тижня він відкладав один долар із зарплати. В кінці кожних десяти тижнів, він прасував свій вічірній костюм і йшов, щоб гарно провести час. Зазавичай він вечеряв у фешенебельному ресторані, де можна було замовити вино і грала гарна музика. Впродовж десяти тижнів вин накопичував свій капітал в десять доларів, а за декілька годин він витрачав їх, граючи роль багатого безтурботного нероби.
    Він саме йшов у ресторан, коли прямо перед ним молода дівчина, послизнувшись на снігу, впала.
      Чендлер підбіг до неї, щоб допомогти їі підвестися на наги.
   "Дякую, -  сказала дівчина. - Думаю, що я підвернула щиколодку".
       "Вам дуже боляче? - 
    "Так, - відповіла вона, - але я гадаю, що через декілька хвилин все минеться".
     "Чим я можу Вам допомогти? - спитав Чендлер, - Я спіймаю карету, чи..."
   "Дякую, - сказала знов дівчина, - але я не хочу більше завдавати Вам клопоту..."
     Чендлер глянув на дівчину. Була вона досить юна. Її обличчя було водночас гарне і добре. Вона була одягнута в дешеву чорну сукню, що виглядала, як уніформа продавщиці. Чорний дешевий капелюшок прикривав її блискуче темне волосся. Виглядала вона, як скромна трудівниця.
      Раптом в голову молодого архітектора прийшла неочікувана ідея. Він вирішив запросити дівчину з ним повечеряти. Йому імпонувала її шляхетність. Про це говорили її мова та манери. І, незважаючи на її дешевий одяг, він відчував, що йому було б приємно сидіти разом з нею за одном столиком. Ця юна дівчина, очевидно, ще ніколи не була у фешенебельному ресторані. Вона запам’ятає це задоволення на все своє життя.
    "Я думаю, - звернувся він до неї, - що Вашій нозі треба трохи відпочити. Зараз я хочу Вам дещо сказати.  Я саме йду в ресторан вечеряти. Ходім зі мною. Ми разом матимемо можливість гарно повечеряти і насолодитися приємною розмовою. А за той час нога Ваша перестане боліти".
    Дівчина заглянула в Чендлерові ясно голубі очі. Потім, усміжнувшись, мовила: "Ми зовсім не знайомі. Боюсь, що це не правильно".
     "Чому б ні? - спитав молодий чоловік, - Мене звати Тауерс Чендлер. І я робитиму все, щоб вечеря була приємною. Після вечері ми попрощаємося, чи, якщо Ви захочете, я проведу Вас до дверей Вашого дому.
      "Але, хіба  можу я піти в ресторан у цьому одязі?" - спитала дівчина, дивлячись на Чендлерів костюм.
      "Не звертайте на це увагу, - сказав Чендлер. -  Я певен, що навіть в цьому одязі Ви виглядатимете краще, ніж всі кого ми там побачимо у їхньому найбагатшому та найвишуканішому вечірньому вбранні".
     "Думаю, що я таки піду з Вами, містере Чендларе, - відповіла дівчина, - бо моя щиколодка ще трохи мене болить. Можете називати мене ... міс Міріам".
     "Ось і добре, - сказав молодий архітектор, - Вам не треба буде далеко йти. Тут неподалік є гарний ресторан. Обіпріться на мою руку і ми повільно підемо. Через кілька хвилин ми будемо на місці".
     Двоє молодих людей зайшли в ресторан і сіли за столик. Чендлер замовив гарну вечерю. Він був досить щасливим.
     Ресторан був переповнений багато одягненими людьми. Звучала чудова музика. Їжа була відмінною. Його  компаньйонка, навіть у дешевому капелюшку і  старій сукні, виглядала краще, ніж більність леді у своїх дорогих вечірніх сукнях.
     І тоді... якесь божевілля найшло на Чендлера. Він почав  грати роль багатого нероби перед дівчиною. Говорив він про клуби, прийоми, про гру в гольф, їзду на коні і тури по Європі. Він бачив, що дівчина слухає його уважно, тому продовжував брехати. Чим більше він говорив, тим більше брехав про своє життя.
     Потім вона сказала: "І Вам подобається таке безтурботне життя? Невже Ви ніде не працюєте? Невже у Вас немає ніяких інших інтересів?"
      "Дорога міс Міріам, - вигукнув він, - працювати? я занадто зайнятий, щоб ще щось робити. Занадто багато часу займає те, щоб кожного дня зібратись на вечерю, відвідати друзів... У мене просто нема часу на роботу".
        Вечеря закінчилась. Двоє молодих людей підійшли до того місця, де вони сьогодні зустрілись. Міріам йшла вже впевнено, щиколодка вже майже не боліла.
       Дякую за гарно проведений час, - сказала вона Чендлеру. - Зараз мені треба бігти додому. Вечеря мені дуже сподобалась, містере Чендлере".  
      Він потис їй руку і, усміхаючись сказав, що також спішить, Він йде у свій клуб грати в брідж.
    У своїй дешевій та холодній кімнаті, Чендлер зняв свій вечірній костюм і повісив, Наступний раз він одягне його через 69 днів.
      "Така гарна дівчина, - сказав він сам до себе. - Як би я хотів ще хоч раз її зустріти. Я зробив велику помилку граючи роль багатого нероби перед цією роботящою дівчиною. Навіщо я їй брехав? Гадаю це все через мій вечірній костюм. Як мені шкода, що все так вийшло".
    Залишивши Чендлера, дівчина підійшла до багатого чудового будинку, що знаходився на гарній авеню. Вона зайшла в кімнату, у якій молода дівчина дивилася у вікно.
     "О, Міріам!" - вигукнкла вона, - Коли ти перестанеш нас лякати?! Дві години тому ти кудись побігла у цій старій сукні та капелюшку Хелен. Мама так хвилюється. Вона відправила шофера з машиною за тобою. Ти таке паскудне дівчисько, Міріам!"
     Потім вона натиснула на кнопку. Зайшла служниця і вона сказала: "Хелен, скажи мамі, що міс Міріам вже повернулась".
     "Не сердись не мене, сестричко, - сказала Міріам. - Я всього лиш бігала до воєї кравчині, щоб сказзати їй, щоб вона пришила не білі а голубі гудзики до моєї сукні. А для цього мені потрібні були лише ця стара сукня і цей капелюшок Хелен. Кожен з ким я зустрічалась на вулиці думав, що я проста продавщиця.
     "Ми вже повечеряли, бо тебе дуже довго не було", - сказала сестра Міріам.
     "Я знаю, - відповіла Міріам. - Я впала на вулиці і вивихнула щиколодку. Потім я ледь-лндь дійшла до ресторану і сиділа там поки мені не стало краще. Саме тому я так довго затрималась.".
     Дві дівчини сиділи біля вікна, виглядаючи на вулицю. Трохи згодом Міріам сказала: "Колись ми з тобою обидві одружимось. Ми  досить багаті, то й залицяльників нам не бракуватиме. Хочеш знати, якого чоловіка я зможу полюбити?"
     "Продовжуй, - сказала її сестра, усміхаючись.
     "Чоловік, у якого я зможу закохатись повинен мати голубі очі, він повинен бути гарним і добрим, не повинен фліртувати. Але я зокохаюсь у такого чоловіка тільки, якщо він не буде ледарем, якщо він буде мати бодай якусь роботу. Не має значення, яким би бідним він був, я любитиму його. Але скстричко, що це за молоді чоловіки, яких ми зустрічаємо кожен день?! Вони всі є неробами, що цікавлятся лише зустрічами з друзями та клубами. Ні, я ніколи не зможу полюбити такого чоловіка, навіть, якщо очі в нього голубі, він  гарний: навіть, якщо він привітний до бідної дівчини, яку зустрів на вулиці.