О. Генрі "Відьмині хлібці" (переклад новели з англійської мови на українську учасниками клубу"Юний поліглот" дистанційно)

Witches` Loaves

     Miss Martha Meacham had a small bakery. She was neither very rich nor very poor.She had two thousand dollars in the bank.

Miss Martha was forty yeas old.

     She had a kind heart, and only two of her teeth were false. Although she was still unmarried she hoped to get married some time.

     Two or three times a week a customer came in to buy some bread. He was a middle-aged man with a beard and he wore glasses.

     Soon Miss Martha began to take an interest in him. He spoke English with a strong German accent. His clothes were old but clean and he had good manners.

     He used to buy two loaves of stale bread. Fresh bread was five cents a loaf. Stale bread was two loaves for five cents. The customer never bought fresh bread.

     Once Miss Martha saw red and brown stains on his hands. She was sure then that he was an artist and very poor. She was sure he lived in a cold room where he painted his pictures.

 He ate stale bread and thought of the good things that were sold in Miss Martha's bakery. When she sat down to dinner or had tea and jam, she used to think of the poor artist with good manners and feel sorry for him. She wanted to share all the good things she had with the well-mannered man.

     I have told you already that Miss Martha had a kind heart. One day she brought from her room a picture that she had bought many years before. With its help she hoped to find out whether the man was really an artist.

     It was a Venetian scene. There was a beautiful palace in the picture, gondolas, young ladies, the moon and the stars. She hung the picture on the wall of her bakery so that the artist could notice it.

     Two days passed. The customer came in for bread.

     "Two loaves of stale bread, blease!"

     "You have here a fine picture, madam," he said taking the bread from her.

Miss Martha was very happy to hear these words.

      "Do you think it is a good picture?" she said.

"Well..." he said, "the palace is not so good. The perspective is not true. Goot morning, madam." He took his bread and left.

     Yes, he must be an artist! Miss Martha was sure of it now. She took the picture back for her room. How kindly his eyes shone behind his glasses! How clever he was!

     He saw the perspective at once. And he has to eat stale bread only! But artists often have to struggle bofore they become famous.

      How she wanted to be of some help to him! She wanted to keep house for him, to share with him all the good things she had in her bakery. She was even ready to share her two thousand dollars with him.

     Time went on. Sometimes he talked to her for a few minutes. He bought only stale bread as before. He never bought a cake or a loaf of fresh bread.

     She thought he began to look thinner. It was clear to her he did not eat enough, he was starving! How she wished to add something good to the stale bread he ate. But she knew, poor artists were proud and she was afraid to make him angry.

     Miss Martha began to wear her new dress in the bakery. She also bought some cold cream in order to make her face a little more beautiful.

     One day the customer came in as usual and ask for stale loaves. While Miss Martha was getting them from the shelf the siren of a fire-engine was heard.

     The customer ran to the door to look. Suddenly a bright idea came to Miss Martha. On one of the shelves there was a pound of butter she had bought in the morning. With her bread knife Miss Martha made a deep cut in each of the stale loaves.

     Then she quikly put a big piece of butter into each cut and pressed the loaves together again.

     When the customer turned from the door she was wrapping the loaves in a paper.

     As usual he said a few pleasant words to her and left.

     After he had gone, Miss Martha smiled to herself. But she was not sure... Had she the right to do such a thing?

      Who knows? Artists have their pride. Will he be angry with her? Still, the more she thought of it the more she became sure that the customer would not be angry.

     For a long time she thought about him:

now he comes home and sits down to his dinner of stale bread and water... Now he cuts into a loaf... Ah!

     Miss Martha blushed. Will he think of the hand that put the butter in the bread? Will he thank her in his heart?

     Suddenly the front door bell rang loudly. Somebody was coming in making a lot of noise. 

     Miss Martha hurried to the door. Two men were there. One was a young man smoking a pipe. She had never seen him before. The other was her artist.

     His face was very red. His hat was on the back of his head. His eyes looked at her angrily. He raised his fists and shook them in Miss Martha's face. In Miss Martha's face! 

     "Dummkopf!" he shouted very loudly and angrily. Then "Tausendofner!" or something like that in German.

     The young man tried to pull him awa"I will not go,"

 the artist shouted, " I want to tell her all!"

     "You have spoiled everything," he cried"I want to tell you.You were a MEDDLESOME OLD CAT!"

     Miss Marta was silent. She could not say a word. She put her hand to her head.

     The young man took the artist by the arm.

     "Let's go," he said.  "You have said too much." He dragged the angry artist out into the street. Then he came back to the bakery.

     "I want to explain everything," he said.  "That man's name is Blumberger. He is an architectural draftsman. I work in the same office with him.

      "It took him three months to draw a plan for a new building. It was for a prize competition. That's why he worked so hard at it. He finished inking the lines yesterday. You know a draftsman always makes his drawing in pencil first. After that he inks the line. When it's done he rubs out the pencil lines with stale bread. It is better than Indian-rubber.

     "Blumberger has always bought stale bread here. To-day he tried to rub out the pencil lines of his plan with the bread he bought in your bakery... Well, you know that butter is not good for paper... You must understand that his plan can now be used only as paper for sandwiches."

     Miss Marta went to her room. She took off her new dress. She put on the old brown one she used to wear. Then she threw the cold cream out of the window.

 

Відьмині хлібці

     Міс Марта тримала маленьку пекарню  на куті вулиці. Була вона не багата, але і не дуже бідна. На її рахунку в банку було даі тисячі доларів.

     Їй було сорок років. Мала вона добре серце і лише два зуби були вставні. Хоч була вона неодружена, але сподівалась, що колись таки одружиться.

     Два, чи три рази на тиждень у пекарню заходив один покупець, щоб купити хліба. То був чоловік середнього віку з бородою і в окулярах.   Не минуло багато  часу, як він сподобався міс Марті. Говорив він англійською мовою з німецьким акцентом. Одяг його був старим, але чистим і мав він гарні манери.

     Зазвичай він купував дві буханки черствого хліба. Одна буханка свіжого хліба коштувала п’ять центів. А за п’ять центів можна було купити дві буханки черствого хліба. Цей покупець ніколи не купував свіжого хліба.

     Одного разу міс Марта побачила червоні та коричневі плями на його руках. Вона була певна, що він - художник і дуже бідний. Очевидно, він жив у холодній кімнаті, де і малював свої картини. Він їв свій черствий хліб і думав про гарні речі, які продавала міс Марта у своїй пекарні. Сідаючи обідати, чи пити чай з джемом, вона завжди думала про бідного художника з гарними манерами, і їй було дуже шкода його. Вона дуже хотіла поділитись всім своїм добром з цим чоловіком із гарними манерами. Я вже говорив, що міс Марта мала добре серце.

     Одного разу вона принесла зі своєї кімнати карнину, яку купила багато років тому. З її допомогою вона сподівалась дізнатися, чи цей чоловік і дійсно є художником. Це була Венеція. На картині можна було побачити гарний палац, гондоли, молодих дівчат, місяць і зірки. Вона повісила картину на стіні у своїй пекарні, щоб художник міг її помітити.

     Минуло два дні. Покупець зайшов за хлібом.

     "Дві буханки черствого хліба, будь ласка!"

      "У Вас гарна картина, мадам", сказав він, беручи від неї  хліб.

     Міс Матра буже зраділа, почувши ці слова. "Як, на Ввшу думку, це хороша картина?" - спипала вона..

     "Ну, - відповів він, - палац не дуже гарний і краєвид не правдивий. До побачення, мадам". Він взяв хліб і пішов. 

    Так, він має бути художником. Міс Марта була переконана в цьому тепер. Вона забрала картину назад у свою кімнату. Який ніжний у нього погляд крізь скельця окулярів! Який він розумний! 

    Він зразу ж помітив краєвид. І він змушений їсти лиш черлтвий хліб. Але художник завжди змущений боротися перед тим, як стае відомим.

     Як хотіла вона хоч трохи допомогти йоиу. Вона б хотіла вести для нього домашнє господарство, ділити з ним все те гарне, що було в її пекарні. Вона була навіть готова розділити з ним дві тисячі доларів.

     Минав час. Іноді він розмовляв з нею кілька хвилин. Як і раніше, він купував лише черстаий хліб. Він ніколи не купив ні жодного тістечка, ні свіжого хліба.

     Вона помітила, що він схуд. Вона зрозуміла, що він не їсть достатньо, він голодує! Як хотіла б вона додати чогось доброго до того черствого хліба, який він їв. Але вона знала і те, що бідні художники горді і боялась розсердити його.

    Міс Марта почала носити свою нову гарну сукню в пекарні. Також вона купила косметичні креми, щоб зробити своє обличчя трохи гарнішим. 

    Одного дня покупець як завжди зайшов і попросив черствого хліба. В той час, коли міс Марта брала хліб з полиці, надворі пролунав звук сирени пожежної машини. 

    Покупець підбіг до дверей, щоб глянути, що там трапилось. Раптом чудова ідея спала на думку міс Марти. На одній з полиць лежав фунт масла, яке вона купила вранці. Ножем вона зробила глибокі надрізи у двох буханках черствого хліба. Потім вона швидко поклала по великому кусню масла в кожну буханку і склала їх докупи знову. 

    Коли покупець повернувся, вона саме загортала хліб у папір.

     Як завжди, він сказав їй кілька приємних слів і пішов.

     Залишившись на самоті, міс Марта усміхалась сама до себе. Але вона не була певна... Чи мала вона право робити таку річ?... Хто знає? Художник має власну гідність. Чи не розсердиться він? Але чим більше вона думала, тим більше була переконана, що художник не буде серлитися.

     Довгий час вона думала про нього: зараз він прихолить додому і сідає, щоб пообідати черствим хлібом і водою... Зараз він розрізає буханку... ах!

     Міс Марта хвилювалась. Чи подумає він про руку, яка поклала масло в хліб? Чи буде він їй вдячним?

     Раптом вона почула звук дверного дзвінка. Хтось зайшов у пекарню, зчиняючи багато шуму.

    Міс Марта поспішила до дверей. Вона побачила двох чоловіків. Один з них був досить молодим. Він курив люльку. Ніколи раніше вона його ще не бачила. Іншим був її художник. 

    Його обличчя було дуже червоним. Капелюх дув настільки перекособоченим, що здавалось ось-ось впаде з голови. Він люто глянув на неї, попім, піднявши кулаки, потряс ними прямо перед обличчям міс Марти. Прямо перед обличчям міс Марти!

     "Дура безголова! - закричав він дуже сердито і голосно, згодом додав, - Тисячу чортів!", чи щось схоже на те німецькою мовою.

      Молодий чоловік намагався його відтягнути та вгамувати.

    " Я нікуди не піду! - кричав художник, - Я хочу сказати їй усе!"

   "Ви все зіпсували" - кричав далі художник, - Я хочу сказати Вам! ВИ - СТАРА НАСТИРЛИВА КІТКА!"

     Міс Марта мовчала, обхопивши голову руками. Вона не могла промовити жодного слова. 

    Молодий чоловік взяв художника за руку.

     "Пішли, - сказав він, - Ви сказали вже занадто багато". Він витяг сердитого художника на вулицю. Потім вже сам повернувся в пекарню.

     "Дозвольте мені все Вам пояснити, - сказав він, - Цього чоловіка звати Блюмбергер. Він працює архітектором креслярем. Я працюю в тому ж офісі, що і він.

     Впродовж трьох місяців він креслив проект нового будинку. Це була конкурсна робота. Цей проект вимагав багато зулиль і часу. Якраз вчора він закінчив виконання креслення чорнилом. Розумієте, кресляр спочатку виконує все креслення олівцем. Тоді він проводить всі лінії чорнилом.  А коли все закінчено, він витирає всі лінії,  які були зроблені олівцем, черствим хлібом. Це краще, ніж гумка для олівця.

     Блюмбергер завжди купував черствий хліб тут. Сьогодні він намагався витерти лінії із свого проекту, зроблені олівцем, хлібом, який він купив у Вашій пекарні. Ну, ви і самі знаєте, що масло не добре для паперу... Ви повинні зрозуміти, що його проект можна зараз викристовувати лиш, як папір для бутербродів". 

    Міс Марта пішла у свою кімнату. Вона зняла нову сукню і одягнула ту стару коричневу, яку носила раніше. А тоді всі свої креми вона викинула через вікно. 

О. Генрі "Загублені в одіжному параді" (переклад новели з англійської мови на українську учасниками клубу "Юний поліглот" дистанційно)

 Lost on Dress Parade

    

 When in the evening Mr. Towers Chandler appeared in the streets of New York people took him for a rich young man. He was handsome, well dressed and sure of himself. In a word, he looked like a typical clubman going out to have a good time. No one knew that he was not rich. He was in fact quite poor  One night he went out, dressed in his evening clothes and started for the restaurant where he dined one evening out of seventy

       Chandler was twenty-two years old. He worked in the office of an architect and got eighteen dollars a week. At the end of each week he put aside one dollar out of his salary. At the end of each ten weeks he ironed his evening suit and went out to have a good time. He usually dined at a fashionable restaurant where there was wine and music. It took him ten weeks to accumulate his capital of ten dollars and it took him only a few hours to spend it, playing the role of a rich idler.

      He was just going to turn around the corner when a young girl in front of him slipped on the snow and fell down.              

      Chandler ran up and helped her to her feet.

     “Thank you,” said the girl. “I think I have twisted my ankle.”

     “Does it hurt very much?” asked Chandler.

     “Yes, it does,” she answered, “but I think I shall be able to walk in a few minutes.

       “Can I do anything for you?” said Chandler. “I will call a cab, or…”

       “Thank you,” said the girl again, “but I don’t want to trouble you any longer …

       Chandler looked at the girl. She was very young. Her face was both beautiful and kind. She was dressed in a cheap black dress that looked like a uniform that sales girls wear. A cheap black hat was on her shining dark brown hair. She looked like a working girl of the best type.

       A sudden idea came into the young architect’s head. He decided to ask this girl to dine with him. He was sure she was a nice girl. Her speech and manners showed it. And in spite of her simple clothes he felt he would be happy to sit at table with her. He thought: This poor girl has never been to a fashionable restaurant, it is clear. She will remember the pleasure for a long time.

       “I think,” he said to her, “that your foot must rest for some time. Now, I am going to tell you something. I am on my way to dine. Come with me. We’ll have a nice dinner and a pleasant talk together. And when our dinner is over your foot will be better, I am sure.”

      The girl looked up into Chandler’s clear, blue eyes. Then she smiled. “We don’t know each other. I’m afraid it is not right,” she said.

      “Why not?” asked the young man. “I’ll introduce myself. My name is Towers Chandler. I will try to make our dinner as pleasant as possible. And after dinner I will say good-bye to you, or will take you to your door as you wish.”

       “But how can I go to the restaurant in this old dress and hat?” said the girl, looking at Chandler’s evening suit. 

     “Never mind that,” said Chandler. “I’m sure you will look better in them than any one we shall see there in the richest evening dress.”

      “I think I will go with you, Mr. Chandler,” said the girl, “because my ankle still hurts me. You may call me … Miss Marian.”

       “All right, Miss Marian,” said the young architect, ‘you will not have to walk far. There is a very good restaurant a little way from here. You will have to hold my arm and walk slowly. It will take only a few minutes to get there.”

       The two young people came to the restaurant and sat down at a table. Chandler ordered a good dinner. He felt quite happy.

       The restaurant was full of richly-dressed people. There was a good orchestra playing beautiful music. The food was excellent. His companion, even in her cheap hat and dress, looked more beautiful than some ladies in evening dresses.

      And then … some kind of madness came upon. Towers Chandler. He began to play the role of a rich idler before the girl. He spoke of clubs and teas, of playing golf and riding horses and tours in Europe. He could see that the girl was listening to him with attention, so he told her more and more lies. The longer he talked the more lies he told her about his life.

       At last she said: “Do you like living such an idle life? Have you no work to do? Have you no other interests?”

       “My dear Miss Marian,” he exclaimed, “work! I am too busy to work. It takes so much time to dress every day for dinner, to make a dozen visits in an afternoon … I have no time for work.”

       The dinner was over. The two young people walked out to the corner where they had met. Miss Marian walked very well now, her ankle was much better.

    “Thank you for a nice time,” she said to Chandler. “I must run home now. I liked the dinner very much, Mr. Chandler.”

      He shook hands with her, smiling, and said that he also had to hurry. He was going to his club to play bridge.

       In his cheap cold room Chandler put away his evening suit to rest for sixty nine days.

     “That was a fine girl,” he said to himself. “I should like to meet her again. I have made a mistake in playing the role of a rich idler before a poor working girl. Why did I lie to her? All because of my evening suit, I think … I’m sorry it’s all over!”

        After she had left Chandler the girl came to a rich and handsome house facing on a beautiful avenue. She entered a room where a young lady was looking out of the window.

     “Oh, Marian!” she exclaimed when the other entered. “When will you stop frightening us? Two hours ago you ran out in this old dress and Helen’s hat. Mother is so worried. She sent the chauffeur in the automobile to look for you. You are a bad, bad girl, Marian!”

      Then she pressed a button. A servant came in and she said: “Helen, tell Mother that Miss Marian has returned.

     “Don’t be angry with me, Sister,” said Marian. “I only ran down to my dressmaker to tell her to use blue buttons instead of white for my new dress. My old dress and Helen’s hat were just what I needed.” Every one thought I was a sales-girl, I am sure.”

      “Dinner is over, dear, you were away so long,” said Marian’s sister.

     “I know,” said Marian. “I slipped in the street and twisted my ankle. So I walked to a restaurant with great difficulty and sat there until my ankle was better. That’s why I was so long.”

       The two girls sat down at the window, looking out. Then Marian said: “We will have to marry one day, both of us. We have too much money, so we shall not be left in peace, I am sure. Shall I tell you the kind of man I can love?”

     “The man I can love must have clear blue eyes, he must be handsome and good and he mustn’t try to flirt. But I shall love a man like that only if he is not lazy, if he has some work to do in the world. No matter how poor he is I shall love him. But, Sister, dear, what kind of young men do we meet every day? They live an idle life between visits to their friends and visits to their clubs. No, I can’t love a man like that, even if his eyes are blue and he is handsome; even if he is kind to poor girls whom he meets in the street.” 

Загублені в одіжному параді

  Коли в такий вечір містер Таурс Чендлер проходився вулицями Нью Йорка, всі перехожі бачили в ньому багату і успішну молоду людину. Був він красивим, гарно одятненим та задоволеним собою, наче типовий член елітного клубу, що вийшов у місто  з метою гарно провести час. Ніхто не знав, що він не був багатим. Фактично він був досить таки бідним. Одного вечора він виходив з дому, одягнений у шикарний вечірпій костюм і йшов у ресторан на вечерю. Такий вечір траплявся один раз у 70 днів.
  Чендлеру йшов двадцять перший рік. Він працював в архітектурному офісі і заробляв 18 доларів на тиждень. В кінці кожного тижня він відкладав один долар із зарплати. В кінці кожних десяти тижнів, він прасував свій вічірній костюм і йшов, щоб гарно провести час. Зазавичай він вечеряв у фешенебельному ресторані, де можна було замовити вино і грала гарна музика. Впродовж десяти тижнів вин накопичував свій капітал в десять доларів, а за декілька годин він витрачав їх, граючи роль багатого безтурботного нероби.
    Він саме йшов у ресторан, коли прямо перед ним молода дівчина, послизнувшись на снігу, впала.
      Чендлер підбіг до неї, щоб допомогти їі підвестися на наги.
   "Дякую, -  сказала дівчина. - Думаю, що я підвернула щиколодку".
       "Вам дуже боляче? - 
    "Так, - відповіла вона, - але я гадаю, що через декілька хвилин все минеться".
     "Чим я можу Вам допомогти? - спитав Чендлер, - Я спіймаю карету, чи..."
   "Дякую, - сказала знов дівчина, - але я не хочу більше завдавати Вам клопоту..."
     Чендлер глянув на дівчину. Була вона досить юна. Її обличчя було водночас гарне і добре. Вона була одягнута в дешеву чорну сукню, що виглядала, як уніформа продавщиці. Чорний дешевий капелюшок прикривав її блискуче темне волосся. Виглядала вона, як скромна трудівниця.
      Раптом в голову молодого архітектора прийшла неочікувана ідея. Він вирішив запросити дівчину з ним повечеряти. Йому імпонувала її шляхетність. Про це говорили її мова та манери. І, незважаючи на її дешевий одяг, він відчував, що йому було б приємно сидіти разом з нею за одном столиком. Ця юна дівчина, очевидно, ще ніколи не була у фешенебельному ресторані. Вона запам’ятає це задоволення на все своє життя.
    "Я думаю, - звернувся він до неї, - що Вашій нозі треба трохи відпочити. Зараз я хочу Вам дещо сказати.  Я саме йду в ресторан вечеряти. Ходім зі мною. Ми разом матимемо можливість гарно повечеряти і насолодитися приємною розмовою. А за той час нога Ваша перестане боліти".
    Дівчина заглянула в Чендлерові ясно голубі очі. Потім, усміжнувшись, мовила: "Ми зовсім не знайомі. Боюсь, що це не правильно".
     "Чому б ні? - спитав молодий чоловік, - Мене звати Тауерс Чендлер. І я робитиму все, щоб вечеря була приємною. Після вечері ми попрощаємося, чи, якщо Ви захочете, я проведу Вас до дверей Вашого дому.
      "Але, хіба  можу я піти в ресторан у цьому одязі?" - спитала дівчина, дивлячись на Чендлерів костюм.
      "Не звертайте на це увагу, - сказав Чендлер. -  Я певен, що навіть в цьому одязі Ви виглядатимете краще, ніж всі кого ми там побачимо у їхньому найбагатшому та найвишуканішому вечірньому вбранні".
     "Думаю, що я таки піду з Вами, містере Чендларе, - відповіла дівчина, - бо моя щиколодка ще трохи мене болить. Можете називати мене ... міс Міріам".
     "Ось і добре, - сказав молодий архітектор, - Вам не треба буде далеко йти. Тут неподалік є гарний ресторан. Обіпріться на мою руку і ми повільно підемо. Через кілька хвилин ми будемо на місці".
     Двоє молодих людей зайшли в ресторан і сіли за столик. Чендлер замовив гарну вечерю. Він був досить щасливим.
     Ресторан був переповнений багато одягненими людьми. Звучала чудова музика. Їжа була відмінною. Його  компаньйонка, навіть у дешевому капелюшку і  старій сукні, виглядала краще, ніж більність леді у своїх дорогих вечірніх сукнях.
     І тоді... якесь божевілля найшло на Чендлера. Він почав  грати роль багатого нероби перед дівчиною. Говорив він про клуби, прийоми, про гру в гольф, їзду на коні і тури по Європі. Він бачив, що дівчина слухає його уважно, тому продовжував брехати. Чим більше він говорив, тим більше брехав про своє життя.
     Потім вона сказала: "І Вам подобається таке безтурботне життя? Невже Ви ніде не працюєте? Невже у Вас немає ніяких інших інтересів?"
      "Дорога міс Міріам, - вигукнув він, - працювати? я занадто зайнятий, щоб ще щось робити. Занадто багато часу займає те, щоб кожного дня зібратись на вечерю, відвідати друзів... У мене просто нема часу на роботу".
        Вечеря закінчилась. Двоє молодих людей підійшли до того місця, де вони сьогодні зустрілись. Міріам йшла вже впевнено, щиколодка вже майже не боліла.
       Дякую за гарно проведений час, - сказала вона Чендлеру. - Зараз мені треба бігти додому. Вечеря мені дуже сподобалась, містере Чендлере".  
      Він потис їй руку і, усміхаючись сказав, що також спішить, Він йде у свій клуб грати в брідж.
    У своїй дешевій та холодній кімнаті, Чендлер зняв свій вечірній костюм і повісив, Наступний раз він одягне його через 69 днів.
      "Така гарна дівчина, - сказав він сам до себе. - Як би я хотів ще хоч раз її зустріти. Я зробив велику помилку граючи роль багатого нероби перед цією роботящою дівчиною. Навіщо я їй брехав? Гадаю це все через мій вечірній костюм. Як мені шкода, що все так вийшло".
    Залишивши Чендлера, дівчина підійшла до багатого чудового будинку, що знаходився на гарній авеню. Вона зайшла в кімнату, у якій молода дівчина дивилася у вікно.
     "О, Міріам!" - вигукнкла вона, - Коли ти перестанеш нас лякати?! Дві години тому ти кудись побігла у цій старій сукні та капелюшку Хелен. Мама так хвилюється. Вона відправила шофера з машиною за тобою. Ти таке паскудне дівчисько, Міріам!"
     Потім вона натиснула на кнопку. Зайшла служниця і вона сказала: "Хелен, скажи мамі, що міс Міріам вже повернулась".
     "Не сердись не мене, сестричко, - сказала Міріам. - Я всього лиш бігала до воєї кравчині, щоб сказзати їй, щоб вона пришила не білі а голубі гудзики до моєї сукні. А для цього мені потрібні були лише ця стара сукня і цей капелюшок Хелен. Кожен з ким я зустрічалась на вулиці думав, що я проста продавщиця.
     "Ми вже повечеряли, бо тебе дуже довго не було", - сказала сестра Міріам.
     "Я знаю, - відповіла Міріам. - Я впала на вулиці і вивихнула щиколодку. Потім я ледь-лндь дійшла до ресторану і сиділа там поки мені не стало краще. Саме тому я так довго затрималась.".
     Дві дівчини сиділи біля вікна, виглядаючи на вулицю. Трохи згодом Міріам сказала: "Колись ми з тобою обидві одружимось. Ми  досить багаті, то й залицяльників нам не бракуватиме. Хочеш знати, якого чоловіка я зможу полюбити?"
     "Продовжуй, - сказала її сестра, усміхаючись.
     "Чоловік, у якого я зможу закохатись повинен мати голубі очі, він повинен бути гарним і добрим, не повинен фліртувати. Але я зокохаюсь у такого чоловіка тільки, якщо він не буде ледарем, якщо він буде мати бодай якусь роботу. Не має значення, яким би бідним він був, я любитиму його. Але скстричко, що це за молоді чоловіки, яких ми зустрічаємо кожен день?! Вони всі є неробами, що цікавлятся лише зустрічами з друзями та клубами. Ні, я ніколи не зможу полюбити такого чоловіка, навіть, якщо очі в нього голубі, він  гарний: навіть, якщо він привітний до бідної дівчини, яку зустрів на вулиці.
        

                            

Стівен Батлер Лікок "Як ми святкували День матері" (переклад оповідання з англійської мови на українську учасниками клубу "Юний поліглот" дистанційно)

HOW WE KEPT MOTHER'S DAY

      Of all the different ideas that have been started lately, I think that the very best is the notion of celebrating once a year “Mother’s Day”.

        We decided to have a special celebration of Mother’s Day. We thought it was a fine idea. It made us realize how much Mother had done for us for years, and all the efforts and sacrifices that she had made for our sakе.

   So we decided that we'd make it a great day, a holiday for all the family, and do everything we could to make Mother happy. Father decided to take a holiday from his office, so as to help in celebrating the day, and my sister Ann and I stayed home from college classes, and Mary and my brother Will stayed home from High School.

      It was our plan to make it a day like Christmas, and so we decided to decorate the house with flowers. We asked Mother to do it, because she always does it.

        The two girls thought it would be a nice thing to dress on our best for such a big occasion, and so they both got new hats. Father had bought silk ties for himself and for us, boys. We were going to get Mother a new hat too, but it turned out that she liked her old hat better than a new one.

        After breakfast we decided that we would hire a motor car and take Mother for a beautiful drive away into the country. Mother is hardly ever able to have a treat like that, because she is busy in the house nearly all the time.

        But we changed the plan a little bit. We all felt that it would be nicer to have a definite purpose. It turned out that Father had just got a new rod the day before, and he said that Mother could use it if she wanted to: in fact, he said it was practically for her, only Mother said she would rather watch him fish than fish herself.

        So we got everything arranged for the trip. Mother cut up some sandwiches and packed all up in a basket for us.

        When the car came to the door, it turned out that we couldn’t all get in. Father said that he could stay at home and work in the garden. There was a lot of dirty work that he could do. He said that he wanted us to be happy and have a big day. The girls said that Mother had only to say the word and they’d gladly stay at home and work.

       At the end it was decided that Mother would stay at home and have a lovely restful day round the house. It turned out anyway that Mother didn’t care for fishing and also it was just a little bit cold and fresh out-of-doors, though it was lovely and sunny, and Father was afraid that Mother might take cold if she came.

        So we all drove away and Mother stood and watched us as long as she could see us.

        We had the loveliest day. Father and the boys fished, the girls met quite a lot of people. We all had a splendid time.

        It was quite late when we got back. The dinner was ready. It was grand. Mother had to get up and down during the meal fetching things back and forward, but at the end Father noticed it and said she simply mustn’t do it, that he wanted her to spare herself.

        When the dinner was over all of us wanted to help to clear the things up and wash the dishes, only Mother said that she would really much rather do it.

        It was quite late when it was all over, and when we all kissed Mother before going to bed, she said it had been the most wonderful day in her life and I think there were tears in her eyes 

Як ми святкували День матері

       З усієї різноманітності ідей, що були коли-небудь втілені в життя, гадаю, що найкращою є намір  раз в рік відзначати День матері.

       Одного разу ми вирішили якось особливо відзначити День матері. На нашу думку, це була  чудова ідея. Це змусило нас усвідомити, як багато наша мама робила для всіх нас впродовж багатьх років і скільки зусиль прикладала вона для нашого благополуччя.

     Отже, ми вирішили, що нам слід зробити надзвичайний день, свято для всієї сім’ї і робити все, що в наших силах, щоб зробити нашу маму щасливою. Тато вирішив взяти вихідний в офісі, щоб допомогти із святкуванням цього знаменного дня. Ми із сестрою Енн не пішли на навчання в соледж. Мері та мій брат Вілл пропустили лекції в Університеті.
      Ми планували зробити таке свято, як Різдво, або інше велике свято. Дім треба було прикрасити квітами. Ми попросили маму зробити це, бо вона завжди це робить.
      Обидві мої сестри подумали, що було б дуже добре одягнути наш найкращий одяг до такої важливої події, то вони обидві придбали собі новенькі капелюшки. Тато купив шовкові галстуки для себе і для нас, хлопців. Ми хотіли і мамі придбати новий капелюшок, але виявилось, що їй старий подобається більше, ніж яийсь там новий.
     Після сніданку ми вирішили, що було б не погано винайняти автомобіль і взяти маму в чудову подорож на природу. Важко сказати, чи мама мала змогу коли-небудь так відпочивати, бо вона весь час мала якусь роботу вдома.
       Але саме того ранку ми внесли де-якіі зміни в наші плани. Ми всі відчували, що все, що ми робимо має мати певне призначення. Виявилось, що тато напередодні купив ще і нову вудку, то й сказав, що мама, безперечно, може використовувати її, коли тільки захоче, він сказав, що купив вудку саме для неї, але мама сказала, що їй цікавіше буде дивитись, як він ловить рибу, ніж робити це самій.
       Далі треби було нам готуватись до поїздки. Мама наробила канапок і склала їх в кошик для нас.
       Коли приїхала машина, то виявиллось, що ми всі не поміщаємось в неї.
      Тато сказзав, що він міг би залашитись вдома і працювати в саду. Він там має багато брудної роботи і міг би всю її переробити. Він ще сказав, що він хоче, щоб всі ми були щасливими і гарно проаели час. Дівчата казали, що мамі варто було б лише сказати, то вони б з радістю залишилися і працювали.
    Нарешті було вирішено, що краще мама залишиться вдома, і гарно відпочине, пораючись по господарству. Виявилось, що маму цілком не цікавить рибалка, і надворі було трохи холодно і занадто свіжо, хоч стаяла чудова і сонячна погода, а тато боявся, що мама могла б застудитися, якби поїхала.
       То всі ми поїхали, а мама стояла і довго-довго дивилась нам вслід.
       Ми прекрасно провели день.Тато з хлопцями ловили рибу, дівчита зустріли досить багато цікавих людкй. Час пролетів непомітно.
       Ми повернулись додому досить пізно. Відразу ж сіли вечеряти. Їжа була розкішною. Мама бігала туди-сюди впродовж вечері, приносячи і відносячи різноманітні страви, хоч в кінці тато, помітивши це, сказав, що цього просто не потрібно було робити і він хоче, щоб вона хоч трохи поберегла себе.
        Після вечері ми хотіли прибрати зі столу і помити посуд, але мама сказала, що вона краще зробить це все сама.
       Було вже досить пізно, коли все закінчилось, і коли ми всі цілували маму перед тим, як лягти спати, вона сказала, що це був найпрекрасніший день у її житті, а мені здалось, що в її очах бриніли сльози.

Це комікс на подібну тему. 

Його намалював данський карикатурист Герлуф Бідструп.