субота, 21 листопада 2020 р.

Герої не вмирають (історичний екскурс до дня Гідності та Свободи)

"Як за волю спинялись серця

 

покоління запам’ятають.


Так… герої не вмирають,


і їх Славі не буде кінця"


Анастасія Дмитрук


20 листопада 2020 року в нашій бібліотеці відбувся
історичний екскурс:

"Герої не вмирають",

присвячений дню Гідності та Свободи
 на честь початку двох революцій: 
Помаранчевої революції (2004р.)
та революції Гідності (2013р.).


Минають роки, а українські бійці продовжують боротися 
за Гідність та Свободу України.


Хочеться висловити їм безмежну та щиру вдячність:


"І мертвим і живим бійцям я дякую,
Бо ви в найнебезпечнішій із зон
Стояли між морозами і мряками
За мій спокійний, безтурботний сон,

За світле небо над містами мирними,
За час, коли під вами світ горить,
За те, що відмовчалися настирно ми,
Коли ви не вагались ні на мить.

 Як ваша воля, нам пробачте, воїни,
За опіки, порізи, мозолі,
За біль, що супостатом вам накоїно,
За кожен шмат вкраїнської землі,

За холод бліндажів, за дим, за згарища,
За жар побоїщ, за печаль в очах,
За зраду командира, смерть товариша,
За те, що дух у битвах не зачах.


Довіку нам просити про пробачення,
Шукати й не знайти потрібних слів,
Сльозами ваших бідних мам оплачена
Вся радість наших дочок і синів".


понеділок, 2 листопада 2020 р.

Сакі "Оповідач" (з нагоди 150-ї річниці від дня народження Гектора Г’ю Манро, оповідання перекладене з англійської мови на українську учасниками клубу "Юний поліглот" дистанційно)

   

Гектор Г’ю Манро (18.12. 1870р. - 13.11.1916р.),
 більш відомий під псевдонімом Сакі - англійський письменник і журналіст,
майстер короткого оповідання, автор 135 новел, трьох романів і трьох п’єс.
Фахівці порівнюють його творчість з О.Генрі,
 знаходять спільні риси з Редьярдом Кіплінгом та Льюісом Керроллом.



Оповідання Сакі "Оповідач" вперше було опубліковане англійською мовою в 1914 році.
Згідно з нещодавним онлайн опитуванням,
 це оповідання сподобалось  87 відсоткам респондентів .
Ми не знайшли перекладу даного оповідання на українську мову,
 тому і вирішили перекласти його у клубі "Юний поліглот".
Зважаючи на сучасні обставини,
 одповідання було перекладене з англійської мови на українську дистанційно



Оповідач

Сакі  (Гектор Г’ю Манро) 

   На залізничній станції стояла полуднева спека, що сягала кожного куточка залізничного полотна. Не оминула вона і потяга, який щойно рушив. До наступної зупинки треба було їхати ще цілу годину. У вагоні були дівчинка, менша дівчинка і ще  хлопчик. Була ще і тітка, яка супроводила дітей. Всі вони окупували один куток купе, а в іншому кутку сидів бакалавр. Діти бачили його вперше, але це не стало на заваді дівчинці та хлопчику вести себе так, ніби вони були абсолютно єдиними господарями всього купе. Спілкування і тітки і дітей було напрочуд лімітованим та наполгеливим. Зауваження тітки починались словом: "Ні". Діти, переважно,  запитували: "Чому?" Бакалавр мовчки спостерігав.
   "Ні, Кирил, ні!"- вигукнула тітка, коли хлопчик почав кусати подушку сидіння, здіймаючи хмару пороху з кожним різким рухом.
   "Ходи сюди і глянь у вікно",- сказала вона.
    Хлопчик неохоче підійшов до вікна. 
    "Чому цих овець виганяють з поля?"- спитав він.
    "Сподіваюсь, їх переганяють на інше поле, де є більше трави",- в’яло мовила тітка.
    "Але на тому полі є дуже багато трави,- наполягав хлопчик.- Там нема нічого крім трави. Там багато-багато трави".
    "Може трава на іншому полі краща?"- продовжувала своє припущення тітка.
    "Чому вона краща?" швидко і неминуче запитав хллопчик.
    "О, глянь на он тих корів!" вигукнула тітка. Майже на кожному полі вздовж дороги були корови та бики, але вона говорила, ніби,  намагаючись привернути увагу до якогось надзаичайного раритету.
    "Чому трава на іншому полі краща?" -  наполягав Кирил.
    Бакалавр насупив брови. Тітка не могла прийняти ніякого рішення щодо кращої трави на іншому полі.
    Найменша дівчинка знайшла собі розвагу. почавши розказувати дитячий віршик "Дорога в Мондалай". Вона знала лише перший рядок цього вірша. І винайшла найдурніший спосіб використання своїх набутих знань. Вона тільки те і робила, що повторяла це знову і знову своїм напівсонним та водночас досить таки рішучим та гучним голосом. Здавалось, ніби вона побилась з кимось об заклад, що зможе повторити цей рядок тисячу разів без жодної зупинки. Це було нестерпно. Хоч би якось вже все це закінчилось.
    "Ходіть сюди і послухайте історію",- сказала тітка, після того, як бакалавр двічі неоднозначно глянув на неї.
    Діти без особливого ентузіазму підійшли до неї, очевидно, не сподіваючись нічого цікавого почути.
    Низьким та довірливим голосом вона розпочала нудну та не дуже цікаву історію про маленьку дівчинку, яка була доброю і мала багато друзів через свою велику доброту. Історія завершилась тим, що від роз’яреного бика її врятувало багато рятівників, бо вона була дуже доброю.
    "Невже вони б не врятували її, якби вона не була такою доброю?"- вимагала більша з дівчаток. Це було саме те запитання, яке спало на думку  і бакалавру.
    "Ну, так,- погодилась тітка,- але вони б не бігли так швидко їй на допомогу, якщо вони не любили б її так  сильно".
    "Це - найтупіша історія з усіх, які я коли-небудь чула",- переконливо сказала більша з дівчаток.
    "А я не слухав від самісінького початку. Вона така тупа",-  сказав Кирил.
   Менша дівчинка не висловила своєї думки, але про її ставлення до історії красномовно говорило безконечне бурмотіння її улюбленого рядка з пісні.
     "Здається, Ви не дуже добра оповідачка",- сказав бакалавр із свого кутка.
     Тітка настовбурчилася в миттєвому захисті від цієї неочікуваної атаки: "Цим дітям важко розповісти історію, яку вони могли б одночасно зрозуміти та оцінити",-  блискавично швидко відпалила вона.
     "Дозвольте не погодитись з Вами",- сказав бакалавр.
     "Можливо, Ви самі розповісте їм історію",- кинула виклик тітка.
     "Розкажіть історію" вимагали одидві дівчинки.
     "Одного разу, - почав бакалавр,- жила-була собі маленька дівчинка. Звали її Берта. І була вона надзвичайно доброю".
     Діти слухали розповідь, затамувавши подих. Всі інші історії, почуті раніше, здались надзвичайно схожими та не цікавими, хоч хто б їх їм не розповідав.
     "Вонв завжди робила все, що їй казали, завжди була правдивою, акуратною і завжди тримала свій одяг чистим, їла молочні пудинги так, ніби, вони були джемовими пирогами, вона прекрасно вчилася, мала гарні манери і завжди була ввічливою".
     "Була вона красунею?"- спитала більша з дівчаток.
     "Не така, як жодна із вас,- сказав бакалавр, але була вона вкрай доброю".
     То була нова хвиля захоплення на користь розповіді. Слово "вкрай"  в поєднанні із "доброю" було для дітей привабливою новинкою. Здається тут з’явилась правда життя, яка була відсутня у всіх попередніх розповідях тітки про дітей.
     "То вона була така добра, - вів далі бакалавр, - що мала кілька медалей за доброту. Вона їх завжди пристібала до своєї сукні. Тут була медаль за слухняність, інша - за пунктуальність, а трктя - за гарну поведінку. Це були великі металеві медалі. Коли дівчанка йшлі, вони дзвеніли, вдаряючись одна об одну.. Жодна інша дитина в тому містечку не мала аж трьох медалей, тому кожен, хто її зустрічав, знав, що вона має бути надзвичайно доброю дитиною".
     "Вкрай доброю", - процитував Кирил.
     "Всі говорили про те, яка вона добра. Трапилось так, що принц тієї країни дізнався про це і сказав він, що, якщо вона настільки добра, то їй можна було б дозволити раз на тиждень гуляти в його парку, який був розташований поруч із тим містечком, у якому мешкала Берта. То був гарний парк, але жодній дитині не дозволяли туди заходити. Тому то була надзвичайно велика честь для Берти, що їй дозволили зайти в той парк.
     "А чи були в тому парку хоча б вівці?"- наполягав Кирил.
     "Ні,- сказав бакалавр, - там не було овець".
     "А чому там не було жоднаї вівці?" - пролунала неминуче запитання, викликане такою відповіддю.
     Тітка дозволила собі усмішку, яка більше скидалась на злорадний оскал зубів.
     "В парку не було жодної вівці,- сказав бакалавр,- бо одного разу королеві, мамі принца  приснився сон, що баран вбив її сина. І ще їй наснилось, що він помер від того, що на нього впав настінний годинник. Саме з цієї причини принц не тримав овець в парку, а в його палаці не було жодного настінного годинника".
     Тітка ледь-ледь стримувала захоплення.
     "То що вбило принца: баран, чи годинник?"- запитав Кирил.
      "Принц і досі живий, тому важко сказати, чи сон був віщим, чи ні,- відповів бакалавр невдоволено. - В усякому разі в парку не було овець, але там було багато маленьких поросяток".
     "Якого вони були кольору?"
     "Чорні з білими мордочками, білі з чорними плямками, сірі з білими латками, а ще де-які були геть всі білі".
     Оповідач зробив невелику паузу, даючи можливість дітям сповна відчути всю красу парку.
     Згодом він підсумував: "Але Берті не духе сподобалось, що у парку зовсім не було квітів. Адже вона  із сльозами в очах обіцяла своїм тіткам, що не зірве жодної квіточки у принцовому парку. тому вона дуже хотіла дотриматись обіцянки, і, звичайно ж, почувалась в парку, як дурочка, бо мала що робити.
     "А чому там не було жодної квітки?"
     "Бо свині всіх їх з’їли,- послідувала блискавична відповідь бакалавра.- Садівники казали принцу, що не можна примати одночасно і свиней і квіти, то ж він вирішив тримати лише свиней і жодних квітів".
       Діти повністю схвалили мудре рішення принца, хоча більшість людей вибрало б інший варіант.
     В парку було ще багато чудових речей... Були там ставки із золотими, синіми та зеленими рибками, дерева із гарними балакучими попугаями та іншими пташками, що висвистували гарні мелодії. Берта із величезним задоволенням та насолодою прогулювалась туди-сюди, думаючи: "Якби я не було надзвичайно доброю, мені б ніколи-ніколи не дозволили піти у цей прекрасний парк і побачини все це". А її три медалі мелодійно дзвеніли, вдаряючись одна об одну при ході, нагадуючи їй наскільки доброю вона була.
    Саме тоді величезний вовк навідаася до парку, щоб подивитись, чи не зможе він спіймати велику жирну свинку собі на вечерю".
     "А якого він був кольору?"- спитали діти із величезною цікавістю.
     " Увесь болотяного кольору з чорним язиком та блідо-сірими очицями, які аж світились від люті. Перше, на що впав його погляд, була Берта, бо її білосніжний фартушок був настільки білим та чистим, що його можна було побачити з досить таки великої відстані. Помітивши вовка, Берта зрозуміла, що це досить таки погано і було б набагато краще, якби їй ніколи не дозволяли заходити в той парк. Вона чимдуж побігла від вовка, який кинувся наздоганяти її, роблячи величезні стрибки. Бідолашній дівчинці вдалось забратись в чагарник міртових кущів і заховатись в найгустішому з них.
     Вовк проходив між кущами, винюхуючи сліди Берти. Його великий чорний язик зловісно звисав з рота, а його злі сірі очі світились люттю. Берта була дуже перелякана і подумала:"Якби я не була такою надзвичайно доброю, то зараз була б собі у місті в повній безпеці".
     На щастя, запах мірти був настільки сильний, що він перебивав всі інші запахи і вовк не міг відшукати Берту по запаху. Кущі були настільки густі, що він міг би ще довго полювати в кущах так і не спіймавши її. Тоді він міг би піти в інше місце та вполювати якусь свинку замість Берти. Але Берта так тремтіла від страху, що медаль за слухняність вдарилась об медаль за добру поведінку і пунктуальність. Вовк якраз йшов геть, коли почув дзвін медалей і зупинився, прислухавшись. Вони дзвеніли в кущах саме біля нього. Він кинувся в кущі з люттю і тріумфом в очах. Вовк напав на бідну дівчинку і зжер її Залишились від Берти лише туфельки, шматочки одягу і  три медалі за її доброту".
     "Чи постраждала ще якась свинка?"
     "Ні, всі вони втекли".
     "Початок історії був такий собі,- сказала менша з дівчаток,- але кінець був дуже чудовим".
     "Це - найкраща з усіх історій, які я коли-небудь чула",- підсумувала більша із дівчатак.
     "Це - єдина гарна історія, яку я коли-небудь чув",- сказав Кирил.
     Тітка не погодилась: "Найневідповідніша історія, щоб розповідати її маленьким дітям. Ви перекреслили геть увесь виховний процес".
      "У всякому разі,- скащав бакалавр, збираючи свої речі, щоб вийти з потягу,- я змусив їх посидітти тихо десять хвилин, чого Вам так і не вдалось зробити".
     "Бідна жінка,- подумав він, спускаючись на платформу вокзалу.- Скільки ще разів ці діти соромитимуть її привселюдно з вимогами розповісти "невідповідну" історію".